Як тільки я полагодив усі формальності із вписом до школи, Богдан Кравців який почав видавати український тижневик “Голос”, звернувся до мене з пропозицією зорганізувати його Видавництво. Це ж не була проста справа. Для того, щоб зорганізувати нове Видавництво треба було знати й мати певний досвід зі всіми проблемами, що зв'язані з кожним підприємством, великим чи малим. Крім цього, треба було ще брати відповідальність за цілість справ і мати свідомість над собою контролі німецького податкового уряду.
Щоб належно вив'язатися з цього завдання, я замість студій в школі просидів один семестр у шкільній бібліотеці, де вивчав проблеми, зв'язані з видавництвом.
Мав я немалу сатисфакцію, коли по одному році прийшла контроля німецького “Träuhand Gesellschaft” (публічна контроля) і знайшла на більше як 80% все правильно. Зазначую, що не маючи практичного досвіду у веденні підприємства, я прямо застосовував вивчену теорію у практиці. За вийнятком малих деталів, все решта виходило добре.
Видавництво Богдана Кравціва скоро поширилося, бо крім “Голосу” почали видавати ще другий тижневик “Українець”, присвячений проблемам українських робітників зі Східньої України, число яких в Німеччині в тому часі зростало з дня на день. Крім Б. Кравціва тут працювали ще такі особи: брати Олег і Юрій Музиченки, Василь Цьопкало, А. Луців і інші.
Весною 1943 р. моя дружина перейшла тяжку операцію, в наслідок чого сильно підупала на здоров'ї. Після кількакратних наполегливих старань, вліті 1943 р. ми дістали дозвіл виїхати з Берліну на двотижневу здоровельну відпустку до Конюхова в Галичині. Нам бажалось, щоб хоч тиждень перебути на селі, аби дружина могла по операції дещо відповідно відпочити. Вибрали ми Конюхів, бо там жили наші приятелі й куми Олекса й Оля Гасини.
Приїхавши до Львова, ми побачили на двірці жахливий образ. Гестапівці собаками витягали людей з поїзду, уставляли в ряд і підганяли їх до тягарових авт і кудись їх вивозили.
Скоро надійшов наш поїзд до Конюхова, що був цілковито переповнений. Побачивши порожній вагон на якому виднів напис “Нур фюр Дойче”, ми ввійшли до цього вагону. Маючи словацькі пашпорти нас залишили у спокої.
З наших відвідин Гасинів і побувати у них хоч тиждень на селі не вийшло нічого, бо коли ми приїхали до Конюхова, до нас на двірець вийшла Оля Гасин і просила нас чимскоріше опустити Конюхів, бо Олекса сидить у тюрмі й саме того дня його мають з тюрми викрасти. Було б нерозважним, щоб ми під час тієї події були в Конюхові, бо нам було б дуже важко виправдатися, що ми не були причасні до тієї акції. Ми взяли до уваги ситуацію і від'їхали до Львова, де затрималися на кілька днів у родині д-ра Врецьони. Зі Львова ми повернулися до Берліну.
Повернувшись з відпустки ми попросили дозволу переїхати до Відня. Цим разом нам повезло, але мені треба було мимо того два рази в тиждень голоситися на гестапо. Приїхавши до Відня, мені вдалося вписатися на повний семестр в Hochschule fuer Welthandel, який щойно розпочався. На жаль, не довелося мені довго студіювати, бо 4 грудня 1943 року о год. 5-ій вранці прийшло гестапо, зробило ревізію, забрало мене й відвезло до Вельсу, недалеко Лінцу. В тому часі у Відні відбулись чисельні арешти серед українського студенства, яке мало свій осередок на Банкгассе.
Про великі арештування у Відні я взагалі нічого не знав. Тільки як вийшов з тюрми моя дружина оповіла мені таке: “Ніхто, ані батьки, ані приятелі не знали, де вивезли гестапівці студентів з Відня, ніби слід за ними пропав. Гестапо відмовилося у Відні сказати мені, де знаходиться мій чоловік. Я намагалася цілий тиждень довідатися дещо про чоловіка, але нічого не могла довідатись. Тоді я почала його шукати від однієї тюрми до другої, перейшовши якихось десять місцевостей, дійшовши до Лінцу, в якому знаходилась велика тюрма. По всіх тюрмах, де я б не була, була все та сама відповідь:“Його тут нема”. Було це перед самим Різдвом, на дворі було дуже зимно, будучи на двірці в Лінцу я журилася, де ж мені переспати. І цілком несподівано я дістала від Н.С.Ф. (німецька жіноча організація) одно ліжко в кімнаті, в якому вже було 5 жінок.
Вранці пішла я до гестапо, щоб дістатися до комісара, що саме приїхав з Берліну як спеціяльно уповноважений для українських студентів з Відня. Я стратила цілий день чекаючи на комісара, і вже здавалося, що моє чекання було бездаремне, але під вечір він таки мене прийняв. Але він нічого мені не сказав.
Вийшовши від комісара, я заявила поліції, що я нікуди не поїду, поки мені не скажуть, де знаходиться мій чоловік. Один поліцай порадив мені піти до сусіднього міста Вельсу. Прийшовши до Вельсу я зразу пішла до тюрми, але там також чоловіка не було. Вертаючися до станції, голодна, перемерзла я не знала, що мені дальше робити. Побачивши мене, поліцай спитав мене чого я плачу. Я йому розказала про все. Він подивився на всі боки, чи хтось його не обсервує, і сказав мені піти на другу вулицю, третій дім з краю. При тім сказав, що це звичайна хата, але там є декілька в'язнів. Задзвоніть на брамі й скажіть, що ви хочете бачити вашого чоловіка.
Я пішла по вказаній адресі поліцая. Показалось, що мій чоловік таки там був, але я не могла його побачити, бо треба було мати дозвіл від комісара з Лінцу. Коли я з трудом знову дісталася до комісара, він мені заявив, що він не видає жодних дозволів на побачення, але, щоб я пішла до Вельсу він туди потелефонує. Це була велика гестапівська брехня, бо він туди не телефонував і я очевидно побачення не дістала. Не маючи вже іншого виходу, я від'їхала до Відня”.
У Відні дружина пішла на гестапо, до людей, що мене знали, - інспектор Шарф і Граф. Вони сказали дружині піти додому, бо у Відні був саме спеціяльно уповноважений гестапівець з Берліну й вони не хотіли, щоб він там побачив мою дружину. Коли наступного дня вона прийшла на гестапо у Відні, інспектор Шарф дав їй дозвіл на побачення зі мною.
Після побачення зі мною, вона була частим “гостем” в гестапо у Відні. Гестапівці у Відні були австрійцями й вони дуже відрізнялися своєю ментальністю від берлінських партійців, тому з ними можна було говорити. Розмова з ними велась досить “успішно”, а тим більше, як дружина кількакратно передала Шарфові хабарі: свинське м'ясо, українські вишивки тощо. За короткий час після того інспектор Шарф заявив моїй дружині, що вони мене звільнять. Так вони мене звільнили з Вельсу, але я не вернув додому, як цього я сподівався, але до тюрми у Відні, де мене посадили на одинку під строгу обсервацію. Вдень і вночі крізь дірку у дверях обсервували, що я роблю. Кожний вечір, коли лягав спати, мусів віддавати свою білизну й убрання. Така ситуація тягнулася кілька місяців, аж одного вечора, коли я вже поклався до ліжка, раптом відчинилися двері до моєї келії і влетів поліцай з криком, щоб я забрав всі свої речі й зійшов вдолину. Я був переконаний, що мене забирають до концентраційного табору, одначе я цим разом помилився, бо мене таки звільнили. На мене на долині чекала моя дружина.
Вийшовши з тюрми, взявся я до навчання, бо занедбав багато. Тому що в Европі панувала дещо інша система навчання, і як в Америці, семестр, що я його просидів у тюрмі, мені зарахували. Залишилося тільки написати дипломну працю і приготовитися до іспиту зі всіх предметів.
Крім студій я ж змушений був ще працювати, бо інакше не міг би дістати харчових карток. Після довгого шукання я знайшов працю бухгальтера у фірмі Gebrueder Hass у Відні, що виробляла амуніцію та інші військові потреби. Знайти в Німеччині для чужинця іншу роботу ніж фізичну, було дуже тяжко. Тому я втішився, що дістав працю бухгальтера. В тій компанії я працював приблизно сім місяців, поки не зробив свого диплома. Було умовлено між мною і компанією, що після закінчення моїх студій я перейду працювати до філіялки цієї компанії, яка мала свою установу у Kaplice, недалеко Чеських Будєйовиць. Це містечко лежить на австрійсько-чеському кордоні. Два тижні перед тим, як я мав почати нову працю, я поїхав оглянути місцевість і дістати помешкання. З помешканням я мав щастя, бо дістав гарне, трикімнатне. Я втішився, що мені нарешті вдастся вирватись з-під контролі гестапа. Все вже було приготоване, я дістав дозвіл переїхати на нове місце праці. Та сталося не так, як запляновано, бо коли 10 березня 1945 року я приїхав до Kaplice, я застав це містечко переповнене німецькими втікачами зі Шлеська. Большевицький маршал Конєв гнав німецьку армію, а з нею втікало цивільне населення. В наслідок цих подій, приділене мені помешкання забрали, а з бідою дали лише одну кімнату.