VІІ
І з’їдливо сказав Авірон:
«Мосціпане Мойсею,
Страх загрів і напудив ти нас
Приповісткою сею!
Між народами бути терном!
За сю ласку велику
Справді б варто в Єгові твоїм
Признавати владику.
І послом Його бути — се честь!
І в незнане будуще
Запечатані письма носить —
Се манить нас найдужче.
Се якраз доля того осла,
Що зав’язані міхи
З хлібом носить, сам голод терпить
Для чужої потіхи.
Най Єгова собі там гримить
На скалистім Сінаї, —
Нам Ваал дасть багатства і власть
У великому краї.
Най Єгові колючі терни
Будуть любі та гожі, —
Нас Астарти рука поведе
Поміж мірти і рожі.
Наш уділ — Сенаар та Гарран,
А наш шлях до востоку,
А на захід, у твій Канаан,
Не поступимо й кроку.
Все те ясне, не варто про се
І балакати далі,
Та от що нам з тобою зробить
По вчорашній ухвалі?
Бить камінням руїну стару?
Шкода заходу й труду.
Дечим може ще він послужить
Ізраїльському люду.
Майстер він говорити казки,
Миляну пускать баньку,
Тож приставмо його до дітей
За громадськую няньку».
Так сказав він, і регіт піднявсь,
А з тим реготом в парі
По народі йшов клекіт глухий,
Мов у градовій хмарі.
Та спокійно відмовив Мойсей:
«Так і буть, Авіроне!
Що повиснути має колись,
Те і в морі не втоне.
Канаана тобі не видать
І не йти до востоку;
З сього місця ні вперед, ні взад
Ти не зробиш і кроку».
І мертвецька тиша залягла
На устах всього люда,
І жахнувсь Авірон, і поблід,
Сподіваючись чуда.
Але чуда нема! Авірон
В сміх! А з сміхом тим в парі
По народі йшов клекіт глухий,
Як у градовій хмарі.
VІІІ
І піднявся завзятий Датан:
«Дарма грозиш, пророчиш!
Ось як я тобі правду скажу,
Може, й слухать не схочеш.
Признавайсь: не на теє ти вчивсь
У єгипетській школі,
Щоб, дорісши, кайдани кувать
Нашій честі і волі?
Признавайсь: не на те ти ходив
У єгипетську раду,
Щоб з мудрцями й жерцями кувать
На Ізраїля зраду?
Признавайся: було там у них
Віщування старинне,
Що від дуба й дванадцяти гіль
Власть Єгипту загине?
Знали всі, фараон і жерці,
Що той дуб і ті гілі —
Се Ізрайля дванадцять колін,
Розбуялих на Нілі.
І жахались, що мимо всіх праць,
І знущань, і катовань,
Той Ізраїль росте та росте,
Як та Нілова повінь.
Знали всі: як в гебрейській сім’ї
Родить первенця мати,
То в єгипетській мусить в той день
Первородне вмирати.
Та не знав ніхто ради на се,
Не придумав підмоги,
Тільки ти, перекиньчик, упав
Фараону під ноги.
І сказав: „Ти позволь їх мені
Повести у пустиню,
Я знесилю, і висушу їх,
І покірними вчиню“.
І додержав ти слова, повів
Нас, мов глупу отару,
Фараону на втіху в піски,
Нам на горе і кару.
Скільки люду в пустині лягло!
Ті піски і ті скали
Сотням тисяч Ізрайля синів
Домовиною стали!
А тепер, коли з наших ватаг
Тільки жмінька лишилась
І Ізраїля сила грізна
По пісках розгубилась,
Коли дух наш хоробрий упав,
Мов нелітня дитина,
І завзяття пом’якло в душі,
Наче мокрая глина, —
Ти ведеш нас у сей Канаан,
Мов до вовчої ями.
Адже зверхником тут фараон
Над усіми князями!
Се ж безумство — тиснутися нам
Самохітно до пастки!
Чи нам тут воювать єгиптян,
Чи просити їх ласки?»
«О Датане, — промовив Мойсей, —
Не журися, мій сину!
Канаана тобі не видать,
Не гнуть гордую спину.
вернуться
10
Астарта — в міфології семітів-язичників дружина Ваала, що втілює сприймальну силу природи.