Що з Міцраїм батьки і діди
Піднялись до походу,
На їх погляд, се дурість, і гріх,
І руїна народу.
Серед них Авірон і Датан
Верховодять сьогодні;
На пророцькі слова їх одвіт:
«Наші кози голодні!»
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й побід:
«Там войовники люті».
На принади нової землі:
«Нам і тут непогано».
А на згадку про Божий наказ:
«Замовчи ти, помано!»
«Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцює темній юрбі
Божий гнів або ласку,
Хто до бунту посміє народ
Накликати, до зміни.
І манити за гори, настріть
Кінцевої руїни, —
Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням».
ІІІ
Вечоріло. Поменшала вже
Цілоденная спека,
Над горою край неба палав,
Мов пожежа далека.
Наче дощ золотий із небес,
Полила прохолода;
Починається рух у шатрах
Кочового народа.
Звільна, плавно ступаючи, йдуть
Кам’яними стежками
Чорноокі гебрейки бичем
З глиняними збанками —
Із збанками на головах, ген
Під скалу до криниці,
А в руках їх мішки шкіряні,
Щоб доїти ягниці.
Старші діти по голім степу,
Наче зайчики, грають,
В перегони біжать і кричать
Або з луків стріляють.
Де-де чути квиління з шатра
Або регіт дівочий;
Там хтось пісню заводить сумну,
Наче степ у тьмі ночий.
Та ось старші батьки та діди
Із наметів виходять
І по горах, по голім степу
Скрізь очима поводять:
Чи не видно ворожих їздців
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де південний біс
Пісковим гураганом?
Ні, спокій! І розмови пішли
Ті звичайні, сусідські:
Щораз менше в ягниць молока,
І ягнята ось тіцькі!
Навіть що для ослиць не стає
Будякової паші!
Доведеться кудись кочувать
На пасовиська кращі.
Авірон радить край Мадіам,
А Датан іще далі.
А Мойсей? Той замовкне, мабуть,
По вчорашній ухвалі.
А втім, в таборі гомін і рух,
Біганина і крики;
Із шатрів вибігає народ
І малий, і великий.
Що таке? Чи де ворог іде?
Чи впав звір у тенета?
Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа
Із свойого намета.
Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.
Він іде на широкий майдан,
Де намет заповіту
Простяга свої штири роги
В штири сторони світу.
Та давно вже не входить ніхто
До намету святого,
Його жах стереже день і ніч,
Мов собака порога.
Але камінь великий лежить
Край намету до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.
На той камінь зіходить Мойсей —
І жахнулися люде.
Та невже ж волі всіх на докір
Він пророчити буде?
І прийдеться розбить, розтоптать,
Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і діди
Звали батьком народу?
Ось між чільними вже Авірон
Червоніє з досади,
А середнім щось шепче Датан,
Лихий демон громади.
ІV
«Вчора ви, небожата мої,
Раду радили глупу;
Се хотів я сказать вам тепер
Замість першого вступу.
вернуться
8
Ваал (Баал) — біблійна назва бога язичницьких семітів Палестини, Фінікії та Сирії; в міфології семітів-язичників уособлював чоловічу плодючу силу.
вернуться
9
В тім наметі є скриня важка, Вся укована з міди, В ній Єгови накази лежать, Знаки волі й побіди. — Йдеться про скрижалі — кам’яні дощечки з написаними на них Десятьма заповідями, які прийняв від Єгови Мойсей на Синайській горі.