– У нас також є для вас дротяний саркофаг, – почув Кемпьский. - Справжня ажурна труна.
Сторожеві здалося, що він упізнав цей голос. Він обернувся, і тут запала темрява.
Прокинувшись, він відчув холодний вітер на щоках і коливання підлоги. Йому приснилося, що він пливе на кораблі, який гойдають хвилі. Він хотів застогнати, але всі звуки заглушив кляп зі смаком власної блювотини. Він хотів поворушити руками, але ті були прив’язані до якихось холодних ґрат.
І тоді все стало зрозуміло. Знайомий голос, який він чув перед тим, як втратити свідомість, не мовчав. Кемпський прокинувся в саркофазі з армованих прутків.
Вся споруда все ще була занурена в темряву, але електричний струм робив свою справу і приводив у рух мотузку, на якій, злегка похитуючись, висів візок. Саме в ньому Кемпський і лежав у своїй дротяній в'язниці. Візок рухався вгору по сталевому тросу, який з'єднував один з підйомних кранів з великою щоглою, що стояла посередині майбутнього залу.
Візок піднявся високо, захитався і пристав до масивної опалубки, яка після заливки бетоном мала перетворитися на одну з чотирьох величезних опор, що підтримують купол. Тепер цією майбутньою опорою була лише дерев’яна конструкція із соснових дощок, яку наприкінці того дня майже повністю залили бетоном. Ця двадцятиметрова опалубка здалеку нагадувала трикутну подвійну вафлю, яка стояла на одній зі своїх верхівок, з тією, однак, різницею, що замість тіста з обох сторін були стінки з дощок, а замість солодкої начинки — у щілину між стінами заливали ще не застиглий бетон, замішаний із цементу, зробленого на опольському цементному заводі "Сілезія".
Через деякий час на вершину стовпа під’їхав інший візок із двома чоловіками. Загалом Кемпський нарахував їх п’ять. Вони швидко зайнялись майстром. Один заблокував візок, щоб той не хитався, а четверо витягли зсередини зроблену з прутків труну з вмістом. Руки і ноги бригадира були прив'язані до арматури багаторазово скрученим стяжним дротом. Світло електричного ліхтарика кололо йому в очі.
— Тебе не будуть піддавати тортурам, — почув він голос, який знову здався йому знайомим. - Твоя смерть буде швидкою, хоча й не такою легкою. Тобі не вистачило отрути, чоловіче, бо собака був великий, і нам довелося дати йому багато отруєних сосисок. Тому, при повній свідомості, ти зануришся і задихнешся у рідкому бетоні, як у не дуже густому лайні. Я б не говорив цього, але ти мені подобаєшся, хоч ти і єврей.
Спочатку спихнули дротяний саркофаг з собакою. З легким бульканням той занурився в цементну гущу і зник під поверхнею. Потім почали перевертати труну Кемпського з боку на бік. Старий майстер помер гідно. Коли він впав у бетон, ніякого страху не відчував. Коли гуща залила йому очі й пробилася йому в ніс, він зрозумів, навіщо потрібні ці армовані стрижні — щоб не послабити міцність стовпів. Тіла потонулих істот утворювали навколо себе якісь бульбашки, якісь повітряні пустоти, які послаблювали б бетон. А прути решітки навколо тіл зміцнять його в цих місцях.
Поки Вольфганг Кемпський задихався, йому спала на думку абсурдна думка, що вбивці знаються на своїй справі – на будівництві. І тут він згадав, звідки знав голос свого мучителя.
На дні опалубки, на дні одного зі стовпів, назавжди спочило дві істоти – людина та її справжній друг на все життя.
КВІТЕНЬ 1913 року
Бреслау
Субота, 5 квітня 1913 року,
година дня
Гімназист Ганс Брікс був зачарований Залою Сторіччя, особливо її просторовими властивостями. Хоча він пізнав її крок за кроком, in statu nascendi[4], від самого початку — бо принаймні раз на тиждень вони з батьком приїжджали до неї, щоб помилуватися з-за паркану ходом будівельних робіт, — але тільки сьогодні, під час ранкового уроку він дізнався, скільки математичних головоломок приховує цей бетонний колос. Вони так заклопотали його, що він навіть не зрадів, або, принаймні, не так шумно, як його колеги, коли вчитель повідомив, що наступні уроки проходитимуть просто неба. І ось того теплого квітневого дня вони вирушили на екскурсію до Зали Сторіччя.
Подальші бесіди та лекції, які читалися в Перголі[5] та біля Павільйону чотирьох куполів, стосувалися історичних питань. Вони цікавили чотирнадцятирічного Ганса Брікса вже менше. Хлопець дістав із шкільної сумки зошит з математики і замислився над принципом золотого перетину, який ховається у гігантській будівлі. Він зовсім не слухав історичних аргументів, а подивився свої нотатки, виправив рукописний малюнок Парфенона і був вражений тим, що будівничі давньогрецьких храмів використовували у своєму мистецтві золотий перетин, відкритий Піфагором у містичних снах. Він подумки погоджувався з вчителем, що інстинктивне використання його людьми свідчить про те, що він є глибоко захований в людській душі, що це якась божественна, гармонійна частинка в людині. Він хотів шукати в іншому місці. Він вирішив переглянути матеріали Школи будівельних ремесел[6], де його батько був інтендантом, і знайти розміри різних відомих будівель у Вроцлаві, а потім порахувати, чи є в них золотий перетин. Він хотів розділити суму висоти та довжини даної будівлі на її довжину і побачити, чи не з’явиться в результаті таємниче золоте число приблизно 1,62.
5
Пергола - в садово-парковому мистецтві - навіс спочатку з рослин, що в'ються для захисту проходу або тераси від палючого сонця. Опора перголи складається з секцій, що повторюються, з'єднаних між собою поперечними брусами. Пергола може бути як окремою спорудою, так і частиною будівлі.