Так було і зараз. Мок заплатив і пішов, не зважаючи на глузування, що звучали дедалі голосніше. Він озирнувся в вузькій темній алеї. З річки Одер йшов туман, у якому маячив сусідній корпус університету. Маленькі квадратні віконця низьких будинків, повних вогкості та занепаду, тьмяно освітлювали цей відрізок Штокгассе між Сілезькою Alma Mater і Надлергассе. Тут нікого не було, і саме цього Мок і хотів. Він швидко зайшов у ворота номеру 11 і пішов на другий поверх. Увійшов без стуку. Восьмирічний син корчмаря, гойдаючись у передпокої на конячці-гойдалці, показав Моку на кухонні двері.
Там за столом розвалилися двоє відомих поліції бандитів, які в перервах між відсидками розтрачували свої брудні гроші в шинку Петруске та в прилеглих публічних будинках. Мок кивнув їм і став біля дверей. До столу він не підійшов. Роберт Матисек, якого через численні втрати зубів називали Зубчиком, і його молодший брат Губерт належали до характерних злочинців – тих, хто поговорить з поліцейським, чому б і ні, поговорять, але за один стіл не сядуть. Мок волів уникати будь-яких ворожих демонстрацій з їхнього боку, тому до їхньої компанії не приєднався.
Тож він стояв біля дверей і чекав, поки брати Матисек поставлять свої кружки й будуть готові вислухати його пропозицію.
- Завтра для вас є робота», — процідив Мок. - Нічого особливого. Треба налякати одного фраєра. Тільки кулаки. Без кастетів.
- За скільки?
Роберт Матисек провів гребінцем по блискучих пасмах волосся.
– Послуга за послугу!
Як по команді, брати розреготалися. Вони були одягнені в старі смугасті сорочки без коміра та потерті жилети. М'язисті передпліччя, що стирчали із закочених рукавів, були вкриті татуюваннями. Вони не були схожі на людей, які бажають будь-яких послуг.
- Ви знаєте, хто я?
Мок анітрохи не збентежився їхньою реакцією.
Ті кивнули.
– Рано чи пізно якась дівчинка, до якої ви маєте особливу слабкість, прийде до мене. Якась Шатці чи Шмаузі[38] з ваших воріт на Одерштрассе. Їй загрожуватиме арешт за відсутність поточних медичних перевірок і жовтої книжечки. Два місяці. Небагато, але дівчину завжди шкода... А потім ти говориш з Петруске,, і він передає мені твою справу. І я роблю тобі послугу. Я беру її справу ось так, - він підійшов до столу і взяв одну з серветок, - і роблю ось що. – Він порвав серветку. – А Шатці чи Шмаузі на волі і зроблять ваш час приємнішим. Це моя пропозиція. Вона дійсна лише протягом години. Тому що саме стільки часу потрібно, щоб випити великий кухоль "Кульмбахеру" внизу.
Він обернувся і обхопив пальцями дверну ручку.
– Де живе цей фраєр? — почув він позаду голос, спотворений відсутніми зубами.
Бреслау
Четвер, 10 квітня 1913 року,
одинадцята година вечора
Мок, мабуть, пішов би прямо в квартиру, де спочатку скинув піджак і жилет, потім розстебнув ґудзики на сорочці, роззувся і, акуратно повісивши штани на спинку крісла, впав у ліжко. Він би зробив усе це, якби не один спогад, який переслідував його після візиту до Шарлотти. Він не давав йому спокою, і Мок не любив, коли щось відволікало його від розслідування. Роздратований, він дістав із кишені портсигар, затягнувся цигаркою й пустив дим у чорне небо.
Він стояв на вузенькій вуличці Гербергассе, прямо під вікнами певного закладу, де нещодавно був, щоб перевірити результати медичного обстеження дівчат. Мок підвів голову й подивився на зірки, і тоді спогад дав про себе знати ще сильніше. Він затоптав цигарку каблуком і впевненим жестом штовхнув двері. Сторож, який сидів у диму, випростався, побачивши його, але, помітивши заспокійливий жест руки Мока, зручніше відкинувся на спинку крісла. Поліцай-вахмістр увійшов до квартири, кивнув Гельмуту Скриванку, власнику цього закладу, і попрямував просто до іншої кімнати, де за заплямованою вином бордовою шторою, важкою від пилу, на потертому дивані сиділи дві оголені дівчини. Вони посміхнулися йому, але він швидко відвів погляд. Він шукав когось іншого.
Через деякий час на сходах, що вели на перший поверх, почулися кроки. Слідом за чоловіком з червоним, набряклим обличчям повільно спускалася жінка в чорному мереживному халаті. На останній сходинці вона зупинилася, дозволяючи клієнтові доторкнутися губами до її руки. Ніхто в цьому місті так не ставився до повій. Вона була винятком. Вона робила з чоловіками, що хотіла, а вони благали її присвятити їм час. Досить було одного помаху її пальця, і вони одразу сходили з розуму. Вони дозволяли їй керувати ними, доки не закінчився їхній дорогий час. Мок ніколи їх не розумів. Дотепер. Бо в ту мить, коли клієнт, одягнувши котелок, зник за фіранкою, погляд Вільгельміни впав на вахмістра. Він подивився їй в очі і відразу зрозумів, що приваблює в ній усіх цих чоловіків, які упиваються почуттям влади.