Обидва вмовкли, раптом усвідомивши, що говорять про пані Катрін, наче про небіжчицю. А тим часом ця криводушна жінка була ще жива, і зло, яке вона пустила у світ, розходилося далі вже само, на власних ногах. Кузени знову наштовхнулись на той факт, що вони — супротивники і що їх настроєно один проти одного. Бо після таких дружніх перешептів вони знов збились на докори.
— Я ж не вимагаю від тебе нічого, Наварро, тільки перейди в католицтво, щоб я міг оголосити тебе спадкоємцем трону.
— А я запропонував би тобі союз, якби був певен, що в тебе вистачить твердості, Анрі Валуа.
— Ну, а ти — звідки ти черпаєш таку непохитну твердість, Анрі Наварро? Не зі своєї віри, ні, але звідки ж тоді, ось що я хочу знати! — Так допитувався Валуа, пригнічений тим, що не знає, як же самому здобути силу опиратися всім і йти прямим шляхом.
— Ваша величносте! — почав Анрі вже іншим тоном. — Я боротимусь за те, щоб усі виявляли перед вами належний послух, і каратиму всіх, хто інтригує проти вас; я готовий віддати себе й усе, що маю, на службу вам, на виконання ваших наказів. У мене нема палкішого прагнення, ніж урятувати трон. Адже після вас я стою до нього найближче.
Так може промовляти тільки правда. І коли Анрі став на коліно перед королем, той не спинив його. Та й він зробив так зовсім не для годиться. Підвівся він тоді, коли встав із крісла й король. Він відчував, що зараз буде сказане вирішальне слово, і його треба було вислухати стоячи. А король заговорив, наче звертаючись до багатолюдних зборів:
— Сьогодні я визнаю короля Наваррського своїм єдиним законним спадкоємцем.
По цих словах він схопився за серце й ступив крок назад, наче похитнувшись від млості. Адже він оголосив своїм наступником у цьому католицькому королівстві протестанта! Він накликав на себе таку люту ненависть Ліги, що тепер вона могла не зупинитись і перед убивством. Це був найвідважніший вчинок у його житті.
Потім король, звернувшись до мера Бордо, звелів йому добре запам'ятати щойно почуте — на той випадок, коли з ним, королем, станеться якесь нещастя, перше ніж він зможе повторити свою постанову перед двором і парламентом.
Пан Мішель де Монтень відповів:
— Так. Обіцяю. — І вже не цитував античних авторів. Він зовсім забув про них за тією новою наукою, яку дала йому ця година, пробута з королем і його спадкоємцем. Чи, краще сказати, вона в такий спосіб підтвердила вже відоме йому, що воно стало ніби новонабутим знанням.
Наслання
Через кілька днів, уже в Парижі, король сидів у себе перед каміном і дивився у вогонь, ніби не чуючи, про що гомонять придворні. Його фаворитів Шуайоза й Епернона там не було: поки король їздив на південь, вони, замість убивати Гіза, порозумілися з ним. Зате був там Гізів брат, товстун Майенн, що вже мав титул герцога дю Мена. З самого ранку король збирав відвагу, щоб у присутності члена Лотарінгського дому вголос повторити те, що він постановив і оголосив у Бордо. Минала остання пора: ще година, і Гізам, напевне, привезуть цю звістку їхні власні гінці. Придворні в покої згадували ім'я королевого брата, розмовляли про його хворобу й дивовижну смерть, яку спостерігали вже втретє: адже й два його старші брати помирали так само. Ніхто більш не зважав, що король чує ту розмову, хоч можна було гадати, що і його чекає такий самий кінець. Та для одних короля вже не існувало, дарма що вони бачили його перед собою. А інші підтримували таку розмову навмисне, аби підлеститись до герцога дю Мена. Та раптом король обернувся від каміна до них. То був один із його хлопчачих рухів, викликаний страхом; безтурботним тоном, що мав свідчити, про впевненість, він сказав:
— Ви клопочетеся про мертвих. — Тоді перебіг допитливим поглядом по всіх, обминувши тільки товстуна, хоч його черево найдужче лізло в очі.— А я думаю про живих. Сьогодні я оголошую короля Наваррського своїм єдиним законним спадкоємцем. Він дуже здібний державець, і я до нього щиро… — Все це він вимовив одним духом, та й далі говорив не спиняючись, щоб якось пом'якшити чи навіть затерти оте єдине небезпечне речення — про спадкоємця. Але так не вийшло: відразу знявся невдоволений гомін. На короля посунуло обтягнене лискучим шовком черево. А він торохтів ще безтурботніше: — Я до нього щиро прихильний і знаю, що й він мене любить. Він трошечки норовистий. Часто викидає коники, але й до діла здатний. Я вже пересвідчився, що вдачею ми подібні й зможемо поладнати між собою.
— Та він же протестант! — визвірився на короля Майєнн.