Воднораз Анрі спекався не тільки Бірона, а й свого кузена Конде: занадто вже впадала в очі різниця між успіхами короля Наваррського і невдачами, що їх зазнавав його суперник у той самий час. Перемога, здобута Анрі на острові, схилила на його бік упертих гугенотів Ла-Рошелі, що в іншому разі воліли б віддати перевагу доброму протестантові, але поганенькому полководцеві Конде. Тепер численні промахи їхнього щирого одновірця враз почали здаватись особливо тяжкими, і в найблагочестивіших домах, згадуючи про нього, несхвально хитали головами. А найперш посміялися з нього в Неракському замку, і Конде цього не пробачив.
Надійшла й Жуайозова черга — він нарешті прочистився й рушив у похід. Отепер уже Анрі й справді мав зробитися трагічним героєм: коли зітнеться з найбільшою, найкраще спорядженою королівською армією в чистому полі, у вирішальний день. Він мав навіть стати чимсь іще більшим: подвижником віри на біблійний взірець. Усі сумніви щодо нього пішли в непам'ять. Цей-бо воює вже не за гроші, не за добро земне, навіть не за корону: все це він приносить у жертву заради слави божої. Він став на захист слабких і гнаних, він не похитнеться, бо господь небесний благословив його. У нього чисті очі, як у борця за віру. То неправда — все оте, що так довго плескали про його любовні пригоди, відчайдушні витівки й байдужість до релігії. Наш герою, наш воїне, на тобі найвище благословення, і ми поспішаємо до тебе!
Отож до нього люди спливалися звідусіль — і, вже натхнені його славою, ці люди сповнювалися щастям, побачивши на власні очі, який він: простий і добрий. Він своїми руками копав шанці, їв стоячи, спав, не скидаючи панцера, — і сміявся. Заради самого цього сміху люди залишались у нього, байдуже, є платня чи нема, є що їсти чи доводиться постувати. При ньому навіть пастори були веселі, а ночами він будив своїх капітанів Тюренна й Роклора, і вони разом стояли на чатах, із ґнотами напоготові.
— Ваша величносте! Яке пуття з того, що ми вночі не спимо і ворог не заскочить нас зненацька? Адже вдень ви наражаєте свою особу на всі небезпеки, переходите болота на видноті, а кругом падають у воду кулі й на вас аж бризкає!
— І завтра, може, я загину, — відповів їм Анрі.— Але діло моє не загине, бо це діло господнє.
Так казав він під зоряним небом і сам вірив у свої слова — вірив так, як треба вірити, тобто всупереч усьому, бо впевненість його не мала під собою ніякого грунту: насправді разом з ним загинуло б і його діло. Та якщо господь бажав урятувати це королівство, то він хіть-не-хіть мусив зберегти життя Анрі.
Неминуче наставали й дні знесилення. Два тижні без постелі, невсипуща турбота про своє військо — та й про ворога, щоб заманити його куди треба. А коли вони — герцог де Жуайоз і король Наваррський — нарешті зіткнулись, король опинився затиснутий між двома річками й відтятий від своєї артилерії. Що ж вирятувало його з такої скрути? Власна меткість, рухливість та щасливий талан. Бо це ж талан дав йому такого неповороткого й повільного супротивника. На світанку гугеноти вже співали псалми перед своїми наметами, а ворог ще тільки неквапливо шикувався. І вони зразу, облишивши побожний спів, заходилися дражнити та лаяти отих виніжених придворних панів, отих ненажер, що розкрадають податки та видушують піт із бідних людей.
— Ну, добре прочистили кшпки, пане герцогу? Як ні, то ось ми тут, а страх помагає краще за рицину! Ви, панове, всі так наглитались маєтків та рент, що й стравити несила, тому й не можете зрушити з місця. Зате все бойовище своїми парфумами засмерділи. Стривайте, ось ми візьмемо вас у роботу, тоді ви не так запахнете!