«Я вас бачу, а ви не бачите, що я плакав… Та годі вже сумувати за своїми співвітчизниками, що їх я сам мусив покласти трупом, хоч колись вони ще вірно послужили б мені. Он зі стелі звисають їхні прапори — те, що від них лишилось. Це добре, так і слід, — але прапора короля Франції я не захоплюватиму і сам він не лежатиме на столі внизу, в той час як я бенкетуватиму нагорі. Цього не буде, присягаюся», — так казав він собі, водночас бадьоро цокаючись келихом із бенкетниками.
Валуа стоїть понад Луарою, з останньою своєю армією, прикриває королівство… «Не бійся, Валуа, я не заподію тобі лихого, і в боях я захищаю твоє королівство. Нам треба ще приборкати Гіза, це ми обидва знаємо. Поки що нехай він виганяє німецьких найманців у Швейцарію, а тріумфатором у свою столицю ввійдеш замість нього ти, мій Валуа. Бо я не заподію тобі нічого лихого, ми розуміємо один одного».
І Анрі зробив як надумав: другого дня сів у сідло й поїхав через усю Гієннь аж до Беарну; з собою він узяв загін кінноти і двадцять два захоплених у ворога прапори, що їх віз графині де Грамон. Він поводився романтично, це бачили всі. Замість довершити перемогу й розбити самого короля, він розімлів у високих почуттях і повіз здобуті в бою барвисті знамена, щоб кинути їх до ніг своїй приятельці. Вчорашніх переможців від того охопило глибоке розчарування, а за кордоном протестанти звинувачували Анрі навіть у зраді: їм-бо тим легше було говорити, чим далі жили вони від цього королівства.
Він приїхав — і на сходах свого замку його зустріла фея Корізанда, вся в білому, обсипана перлами, така неземна, якою він бачив її тільки в мріях. Усі знамена розгорнули й схилили перед нею; а потім, наче тільки тепер він став гідний її, Анрі зійшов до неї на сходи і, взявши за руку, повів у замок. Корізанда не вміла й висловити, яка вона щаслива. Така щаслива була його муза, що забула про все на світі, крім його перемоги і його славного шляху. Ані ду?мки про якусь образу чи про свої жадання; вона покірно довірилась йому. По-материнському жаліла його за всі турботи, раділа, що вони не лишились без винагороди; а тим часом їй би годилось бажати, щоб вони тривали якомога довше, — та воно так і вийшло. Поки щастя ще непевне, музина пора не минає; а сьогодні — її радісний день.
Moralite
Imperceptiblement il avance. Tout le sert, et ses efforts, et les efforts des autres pour le refouler, ou le tuer. Un jour on s'apercoit qu'il est fameux et que la chance le designe. Or, sa vraie chance c'est sa fermete naturelle. Il sait ce qu'il veut: par cela il se distingue des indecis. Il sait surtout ce qui est bien et sera admis par la conscience des hommes ses pareils. Cela le met franchement a part. Personne, parmi ceux qui s'agitent dans cette ambiance trouble, n'est aussi sur que lui des lois morales. Qu'on ne cherche pas plus loin les origines de sa renommee qui ne sera plus jamais obscurcie. Les comtemporains, d'alors et de quelqes autres epoques, ont pour habitude de s'incliner devant tout succes, meme infame, quitte a se recuser aussitot traverse ce passage ou soufflait un vent de folie. Par contre, les succes d'Henri n'etaient pas pour humilier les hommes, ce que n'evitent guere la plupart des chefs heureux. Ils devaient plutot les rehausser dans leur propre estime. On ne voit pas' d'habitude d'heritier d'une couronne, que le parti dominant repudie violemment, gagner a sa cause, par des procedes d'une honnetete pathetique, le roi meme que force lui est de combattre. Combien il voudrait aider ce roi, au lieu de devoir le diminuer, lui et son royaume. Il a eu ses heures de faiblesse et la tentation d'en finir ne lui est pas restee inconnue. Cela le regarde. A mesure qu'il approchait du trone, il a fait comprendre au monde qu'on peut etre fort tout en restant humain, et qu'on defend les royaumes tout en defendant la saine raison.
Висновок
Непомітно просувається він уперед. Все допомагає йому: і власні зусилля, і зусилля інших, тих, хто хоче його відтіснити або вбити. І ось одного дня всі помічають, що він уже прославився і що його позначило щастя. Та справжнє його щастя — це природжена твердість. Він знає, чого хоче, і цим відрізняється від людей нерішучих. А головне — він знає, що добре і що схвалять люди його гарту. І це видимо вирізняє його з-поміж усіх. Жоден з тих, хто борсався в тодішній непевній дійсності, не мав такої твердої віри в моральні істини. І не треба шукати ніяких глибших причин його слави, яка вже ніколи не потьмяніє. В його часи, як і в інші, люди звикли схилятися перед будь-яким успіхом, навіть здобутим підлотою, а потім відвертатися, тільки-но проминувши ту ущелину, звідки війнуло вітром безумства. Успіхи Анрі, навпаки, були спрямовані не на те, щоб принизити інших, хоч цього не уникла більшість удачливих вождів. Його успіхи мали скоріше підносити людей у їхній власній думці. Не часто побачиш таке, щоб спадкоємець трону, якого так ненавидить панівна партія, зумів дивовижною чесністю схилити на свій бік короля, хоча й мусив мимохіть із ним боротись. Як радо він допомагав би цьому королю, замість вимушено завдавати шкоди йому і його королівству. Бували й у нього свої години слаботи, спізнав він і спокусу покінчити з усім. Та це його діло. Простуючи до трону, він дедалі виразніше показував світові, що можна бути сильним і лишатися людяним і що, захищаючи здоровий глузд, захищаєш і королівство.