— Агріппо, а що, по суті, чекає нас при паризькому дворі?
— По суті? — перепитав Агріппа. — Ну, між іншим, твоє весілля — то, напевне, буде вельми пишне свято. А по суті — коли вже хочеш знати — всі знегоди святих мучеників.
— Ти кажеш «усі», бо не знаєш, які саме?
— Атож. І ти щось відчуваєш, бо в цю годину над нами кружляють кажани й світлячки. А при сонці те відчуття розвіюється.
Вони розмовляли пошепки — не хотіли, щоб почув ще хтось.
— Ми сьогодні ночуватимемо в селі?
— В Шонеї, принце.
— Шоней у Пуату. Гаразд. Там я вирішу остаточно.
— Що саме?
— Чи їхати далі. Мені треба в тиші й спокої все обміркувати і ще раз перечитати листи від матері. Подбай, щоб я нарешті дістав для себе окрему кімнату, Агріппо.
Та коли вони пробенкетували за довгими столами перед шонейською корчмою дві години, принцові Наваррському вже не хотілося самотності: він моргнув одній дівчині з напрочуд гарним станом, щоб вона раніш за нього зійшла сходами — чи скоріше драбиною — нагору. Але як уже рушив до тієї драбини сам, почув нагорі галас: якесь дебеленне бабисько, репетуючи басом, витягло з комірчини дівчину, що жалісно вищала, й волокло її вниз. А під драбиною стояв ще хтось і присвічував недопалком свічки. То був Агріппа д'Обіньє. Видно, це він і покликав дівчинину матір, зрадивши свого друга Анрі; та він нітрохи не соромився, навіть реготав. Анрі зразу вихопив шпагу.
— Виймай і ти! — крикнув він розлючено.
І що ж робить поет Агріппа? Виламує з драбини один щабель, буцімто замість зброї. А виламуючи, хитнув драбину, по якій спускалися дівчина з матір'ю: вони, заверещавши, летять униз, просто на голови обом юнакам, і збивають їх із ніг. Анрі вмить забуває про все, в нього лишилась одна думка: як виплутатись із цього клубка. А коли виплутався, то опинився сам серед глупої темряви. Що сталося з рештою? І де поділась драбина? Він ще й радий був, коли пощастило намацати двері й вибратись надвір. А ніч переспав під кущем, крізь який світили зорі.
Прокинувся він раннім погожим ранком. Було тринадцяте червня, і цього дня він не забув уже довіку. Над полем, виспівуючи, злітав у ще бліду небесну блакить жайворонок. Над головою в Анрі пахтів бузок, десь поблизу дзюрчав потічок, а крізь ряд тополь, що тріпотіли на вітерці листячком, видніло село. Ранкова прохолода навіяла йому безтурботний настрій, він швидкою, легкою ходою пройшовся попід тополями, ще й ще раз, аби лиш надихатись цим повітрям і потішитися. Потім усе ж таки згадав про листи, які хотів перечитати й обміркувати. Він зупинився, видобув їх і почав тасувати в руках, наче колоду карт. Навіщо їх перечитувати? Адже йому так чи так доведеться одружитися з гладухою Марго, з «вельможною пані», як її величала його сестричка. Щодо цього обидві королеви, Жанна й Катерина, вже погодились, а далі якось буде: або пан адмірал упорається зі старою отруйницею, або ж моя дружинонька зостанеться папісткою й попаде в пекло. «Це ще хтозна, — міркував він. — Я вже й сам не раз робився католиком, готовим до пекельного вогню. Може бути й так, але хто ж його знає. Я тільки за одне певен: моя мати, сувора гугенотка, ніколи не стала б тримати такого веселого двору, де жінки самі набиваються чоловікам. Адже вона так і пише, ці слова я пам'ятаю».
Отоді-то воно й сталось: він побачив перед собою матір, але зовсім не так, як звичайно бачать когось в уяві,— ні, незмірно виразніше побачив він обличчя королеви Жанни, побачив у якомусь просторі, але не в світанковому повітpi. В його душі спалахнуло багато яскравіше, жахливо різке світло, і в тому світлі він побачив матір уже як небіжчицю. Це було не те обличчя, що Анрі бачив наяву востаннє, коли від'їздив великий, оббитий шкірою ридван, а він стояв біля свого коня й дивився вслід. Щоки в неї були запалі, і всю її сповивали тіні, скорботні до болю в серці, мов туга за всім утраченим, — тіні, такі прозорі, ніби за ними було тільки марево. О великі очі, вже не горді, гнівні чи сповнені любові, як бували ви колись! Ви, мабуть, уже й не впізнаєте мене, — хоч вам відомо багато такого, чого ми тут іще не знаємо!
Син упав на порослому травою горбку, щойно такий безтурботний і враз на смерть переляканий — не тільки оцим новим материним обличчям, а й тим що вона вже снилась йому такою, тепер він пригадав. Було це, певно, чотири ночі тому; сидячи на горбку, він рахував ті ночі, думав, пройнятий тривогою, і перебирав у руках листи. Нараз, придивившись пильніше, Анрі помітив, що два з них хтось потай відкривав, ще перше ніж він зламав печатку. Чотири ночі тому? Печатку підрізано дуже вправно, майже непомітно, а потім ще накапано воску, щоб сховати сліди. Чого це вона чотири ночі тому… і чого сьогодні знов?