– Ого. Це так високо, – я повернулася на своє місце, досі витріщаючись широко розплющеними очима на тих двох, що залишилися. – Тут, мабуть, футів сто.
– Ну, десь так. Більшість із нас скачуть із нижчого виступу, он із тої скелі, що виступає посеред обриву, – він тицьнув пальцем. Це місце й справді здалося мені безпечнішим. – Ціхлопці справді божевільні. Вочевидь, хочуть похизуватися, які вони відважні. Я маю на увазі, що сьогодні й справді холодно. В таку погоду вода не може бути приємною, – він трохи рознервувався, ніби ці хлопці образили його особисто. Це трохи здивувало мене. Я гадала, що Джейкоба неможливо засмутити.
– І титакож скачеш зі скелі? – я не пропустила слова «нас».
– Звісно, аякже, – вищирився він. – Це весело. Трохи страшнувато, такий собі адреналін.
Я знову подивилася на скелю, третя фігура вже наблизилася до краю. Ще ніколи в своєму житті я не зустрічала нічого безрозсуднішого. Мої очі загорілися, і я усміхнулася.
– Джейку, наступного разу ти повинен взяти мене з собою. Він насупився й сердито подивився на мене, явно не схвалюючи такого плану.
– Белло, щойно ти хотіла викликати швидку для Сема, – нагадав він мені. Я здивувалася, що він міг розпізнати когось із такої відстані.
– Я хочу спробувати, – наполягала я, вилазячи з машини.
Джейкоб схопив мене за руку.
– Не сьогодні, гаразд? Принаймні дочекаємося теплішого дня.
– Гаразд, – погодилася я. Через крижаний вітер, що подув з океану, моя рука вкрилася гусячою шкірою. – Але, будь ласка, якнайшвидше.
– Якомога швидше, – закотив він очі. – Знаєш, Белло, іноді ти поводишся так дивно.
Я зітхнула.
– Знаю.
– І ми не стрибатимемо з самого верху.
Я зачаровано спостерігала за тим, як третій із пірнальників розбігся й полетів іще далі, ніж два попередні. Він крутнувся й зробив переворот у повітрі, немов стрибав із парашутом. Він здавався абсолютно розкутим – легковажним і цілком безвідповідальним.
– Гаразд, – погодилася я. – Принаймні не першого разу. Тепер зітхнув Джейкоб.
– То ми будемо нарешті випробовувати мотоцикли чи ні?
– Звісно, що будемо, – сказала я, відриваючи погляд від останньої постаті, що залишилася на скелі. Я пристебнула ремінь безпеки й зачинила дверцята. Двигун досі працював, марно здіймаючи галас. Ми знову рушили вздовж дороги.
– То хто вони – ті божевільні хлопці? – поцікавилася я. Він видав якийсь дивний неприємний звук.
– Банда Ла-Пуша.
– У вас є банда? – запитала я й помітила, що мій голос пролунав здивовано.
Джейкоба розсмішила моя реакція.
– Не зовсім. Це ж не бандитське угрупування, вони не б’ються, вони дружелюбні, – фиркнув він. – Був тут один хлопець із резервації Макá, [5]великий такий, страшний. Так от, він продавав дітям наркотики, а Сем Юлі зі своїми прибічникамивигнали його з нашої землі. Вони дуже переймаються нашою землею, гонором племені… аж деколи доходить до смішного. Найгірше те, що старійшини ставляться до них серйозно. Ембрі каже, що вони іноді зустрічаються з Семом, – він похитав головою, на обличчі читалась непокора. – Ембрі також чув від Лі Клірвотер, що вони називають себе «захисниками» чи щось таке.
Руки Джейкоба стиснулися в кулаки, наче він хотів надавати комусь стусанів. Я ще ніколи не бачила його таким.
Я здивувалася, почувши ім’я Сема Юлі. Я не хотіла знову згадувати свої нічні кошмари, тому сказала, щоб змінити тему:
– Ти їх недолюблюєш.
– Невже це так помітно? – запитав Джейк з іронією.
– Ну, не схоже на те, щоб вони чинили щось погане, – я намагалася його заспокоїти, повернути йому веселий гумор. – Просто банда святенників, які всіх дратують.
– Так, дратують – це годяще слово. Вони завжди виділяються – наприклад, стрибки зі скелі. Вони поводяться як… як… навіть не знаю. Як круті хлопці. Якось минулого семестру ми з Ембрі та Квілом ходили по крамницях, аж раптом з’явився Сем зі своїми послідовниками, Джаредом та Полом. Квіл ляпнув щось, ти ж знаєш, який у нього довгий язик, і це розізлило Пола. Його очі потемніли, він ніби вищирився – ні, він показав зуби, а не вищирився, – він так оскаженів, що його аж трусило. Але Сем поклав руку йому на груди і похитав головою. Якийсь час Пол дивився на нього, а потім заспокоївся. Чесно, все виглядало так, наче Пол хотів роздерти нас на шматки, а Сем стримав його, – він застогнав. – Як у поганенькому вестерні. Ти ж знаєш, Сем досить кремезний хлопець, йому двадцять. Але Полу всього шістнадцять, він нижчий за мене і худіший за Квіла. Гадаю, будь-хто з нас зумів би його провчити.
– Круті хлопці, – погодилась я. Перед моїми очима постала чітка картина, так ясно Джейкоб описав усе. І це нагадало мені дещо… три високі темношкірі чоловіки мовчки стоять у вітальні мого батька. Картинка розмита, бо моя голова лежить на канапі, а наді мною схилилися лікар Джеранді й Чарлі… Може, це була банда Сема?
Я швидко заговорила, щоб уникнути неприємних спогадів.
– Невже Сем не застарий для таких речей?
– Так, він уже мав їхати в коледж, але залишився тут. І ніхто навіть не дорікнув йому за це. У старійшин мало не стався напад, коли моя сестра покинула університет і вийшла заміж. Але ж ні, Сем Юлі завжди правий.
На Джейковому обличчі з’явився гнів, я ніколи не підозрювала, що він здатний на таке почуття.
– Це все справді дратує і… звучить дивно. Але все одно я не розумію, чому ти приймаєш усе на свій рахунок.
Я зазирнула йому в обличчя. Сподіваюся, я не образила його почуттів. Раптом він заспокоївся і глянув у вікно.
– Ти проґавила поворот, – сказав він спокійно. Я розвернулася, мало не наїхавши на дерево, бо почала розвертатися на середині дороги.
– Дякую за попередження, – пробурмотіла я, вирулюючи на бічну дорогу.
– Вибач, я не звернув уваги. Якийсь час ми мовчали.
– Можеш зупинитися десь отут, – сказав він м’яко.
Я заглушила мотор. У вухах дзвеніла тишина. Ми вийшли з пікапа, і Джейкоб обійшов машину, щоб витягнути мотоцикли. Я намагалася роздивитися вираз його обличчя. Щось його непокоїло. Мабуть, я зачепила болюче місце.
Він натягнуто усміхнувся й підштовхнув мені червоного мотоцикла.
– З днем народження! Краще пізно, ніж ніколи. Ну що, готова?
– Гадаю, що так.
Коли я усвідомила, що мені треба сісти на мотоцикл, то злякалася.
– Ми їхатимемо повільно, – пообіцяв Джейк. Я обережно притулила свій мотоцикл до пікапа, поки він ішов по свій.
– Джейку… – я вагалася, коли він повернувся, обійшовши пікап.
– Так?
– Що тебе непокоїть? Я маю на увазі те, що стосується Сема. Може, є ще щось?
Я спостерігала за його лицем. Він скривився, але, здається, не розізлився. Джейк подивився собі під ноги й кóпнув переднє колесо свого мотоцикла – здається, він тягнув час.
Тоді зітхнув.
– Справа в тому… як вони ставляться до мене, – тепер слова полилися рікою. – Ти ж знаєш, рада старійшин має складатися з рівних, але якби там був ватажок, ним, безперечно, був би мій батько. Я ніколи не розумів, чому люди так ставляться до нього. Чому його думка найважливіша. Як була свого часу думка його батька й батька його батька. Мій прадід, Ефраїм Блек, був останнім нашим вождем, і можливо, тому всі так прислухаються до Біллі… Але я такий, як і всі. Ніхто ніколи не ставився до мене по-особливому… дотепер. Це насторожило мене.
– Сем ставиться до тебе якось по-особливому?
– Ага, – відповів він, кинувши на мене стурбований погляд. – Він дивиться на мене так, наче чекає чогось… ніби я маю приєднатися до їхньої дурної банди. Він приділяє мені більше уваги, ніж будь-кому іншому. Ненавиджу це.
– Ти не мусиш ні до кого приєднуватися, – сказала я, у моєму голосі відчувалася злість. Це справді засмучувало Джейкоба й бісило мене. Та за кого вони себе мають, ці «захисники»?
5
Макá – народність північноамериканських індіанців, яка проживає на північному заході півострова Олімпік у США.