– Я й не знав, що вони з Емілією нарешті офіційно оголосили про заручини. Добре. Бідолашна дів чина.
– А ти знаєш, що з нею трапилося?
– Її скалічив ведмідь, на півночі, в сезон нересту лосося, – жахлива трагедія. Це трапилося понад рік тому. Я чув, що Сем дуже важко це переніс.
– Просто жахливо, – повторила я. Понад рік тому. Б’юсь об заклад, що це трапилося тоді, коли в Ла-Пуші був іще тільки один вовкулака. Я здригнулася на саму думку про те, як Сем почувається щоразу, коли дивиться в лице Емілії.
Тієї ночі я довго не могла заснути, намагаючись проаналізувати день, що минув. Обід у домі Біллі з Джейкобом та Чарлі, довгий вечір у будинку Блеків, кухня Емілії, де я з такою тривогою чекала на Джейкоба, жахливий двобій вовкулак, розмова з Джейкобом на пляжі.
Я згадувала про те, що Джейкоб сказав сьогодні вранці про лицемірство. Я довго обмірковувала його слова. Не могла змиритися з думкою про те, що я лицемірка, але який сенс обманювати саму себе?
Я скрутилася калачиком. Ні, Едвард не вбивця. Навіть у своєму темному минулому він ніколи не вбивав, принаймні невинних.
А що коли вбивав? А що коли в той час, що я не знала його, він був таким, як і всі вампіри? А може, тоді люди також зникали безвісти, як от зараз? Чи зупинило б це мене?
Я сумно похитала головою. «Кохання – узагалі нелогічна річ, – нагадала я собі. – Що дужче ти когось любиш, то менше логіки в твоїх учинках».
Я перевернулася на другий бік і спробувала думати про щось інше – про Джейкоба та його братів, які зараз полюють у темряві. Я заснула, уявляючи вовків, невидимих уночі, які захищають мене від небезпеки. Мені наснилося, що я знову стою в лісі, але цього разу я вже не блукала. Я тримала Емілію за знівечену руку, і ми стояли в темряві, тривожно чекаючи, коли повернуться додому наші вовкулаки.
Розділ 15
Стрибок
У Форкс знову прийшла весна. Прокинувшись у понеділок вранці, я пролежала кілька хвилин у ліжку, намагаючись це усвідомити. Минулої весни на мене також полював вурдалак. Сподіваюся, що це не стане свого роду поганою традицією.
Я знала про все, що діється в Ла-Пуші. Майже увесь недільний день я гуляла на узбережжі, поки Чарлі проводив час із Біллі в будинку Блеків. Всі думали, що я з Джейкобом, але у нього були інші справи, тож я блукала пустинним пляжем на самоті, приховуючи це від Чарлі.
Коли Джейкоб заскочив на хвилинку, щоб перевірити, чи зі мною все гаразд, він вибачився за те, що залишив мене саму. Сказав, що як правило, його графік не такий щільний, але поки Вікторія на волі, вовки повинні бути насторожі.
Доки ми гуляли пляжем, він увесь час тримав мене за руку.
Це змусило мене замислитися над тим, що мав на увазі Джаред, кажучи, що Джейкоб вплутав свою «подружку». Гадаю, збоку все мало саме такий вигляд. Та поки ми з Джейкобом знаємо, що діється насправді, я не повинна забивати собі голову схожими припущеннями. Можливо, вони й не турбували б мене, якби Джейкобу не було до вподоби те, що такі чутки з’являються. Але його рука була така м’яка, вона зігрівала мене, тож я не заперечувала.
У вівторок по обіді я працювала – Джейкоб їхав за мною на своєму мотоциклі, щоб переконатися, що зі мною все гаразд, і Майк це помітив.
– Ти зустрічаєшся з тим підлітком із Ла-Пуша? З тим другокласником? – запитав він, не приховуючи відрази.
Я знизала плечима.
– Ні – в прямому сенсі слова. Але ми бачимося дуже часто, ми проводимо багато часу разом. Він мій найкращий друг.
Майк сильно примружився.
– Не обманюй себе, Белло. Хлопчина закохався в тебе по самі вуха.
– Я знаю, – зітхнула я. – Життя – складна штука.
– А дівчата жорстокі, – мовив Майк ледь чутно. Я подумала, що було зовсім не важко зробити таке припущення.
Того вечора Сем з Емілією приєдналися до нас із Чарлі під час десерту в будинку Біллі. Емілія принесла торт, який оцінив навіть такий гурман, як Чарлі. Я бачила, поки розмова текла своїм звичним руслом, зачіпаючи загальні теми, всі підозри Чарлі щодо банди Ла-Пуша поступово розвіялися.
Ми з Джейкобом утекли раніше, щоб залишитись наодинці. Ми пішли в гараж і сіли на заднє сидіння його машини. Джейкоб поклав голову на спинку сидіння, і на його обличчі проступили сліди втоми.
– Тобі треба трохи поспати, Джейку.
– Я уже близький до цього. Він потягнувся і взяв мене за руку. Його шкіра палала.
– Це одна з ваших вовчих штучок? – запитала я. – Я маю на увазі гарячку.
– Так. Температура нашого тіла трохи вища, ніж у звичайних людей. Приблизно сто вісім, сто дев’ять градусів за Фаренгейтом. [8]Я більше ніколи не мерзну. І можу ходити ось так, – він показав на свій голий торс, – навіть у хурделицю – і нічого. Торкнувшись мене, сніжинки перетворяться на дощ.
– Ваші рани швидко загоюються – це також особливість вовків?
– Ага, хочеш подивитися? Це класно, – його очі розширилися, і він засміявся. Тоді Джейкоб перегнувся через мене й покопирсався в бардачку. За кілька секунд він дістав звідти маленький складаний кишеньковий ніж.
– Ні, я не хочу на це дивитися! – закричала я, щойно усвідомила, що саме він збирається робити. – Забери ножа!
Джейкоб захихотів, але все-таки поставив ніж назад.
– Чудово. Добре, що наші рани гояться самі, адже ми не можемо звернутися до лікаря з температурою, яка для нормальної людини є смертельною.
– Ні, не можете… – я подумала якусь мить. – І ти такий великий – це також впливає на ваші можливості? Тому ви всі так хвилюєтеся за Квіла?
– Не тільки через це, а ще й тому, що його дід каже, на чолі у внука можна смажити яєшню, – на обличчі Джейкоба з’явився вираз безнадії. – Тепер уже недовго. Немає певного віку… до якого ти можеш рости й рости, а тоді раптом… – він замовк, і перш ніж заговорив знову, минуло кілька хвилин. – Іноді, коли ти справді засмучений або щось тебе хвилює, це може стати поштовхом. Та я не був засмучений – я був щасливий, – він гірко усміхнувся. – Через тебе. Ось чому це не трапилося зі мною раніше. Воно просто в мені накопичувалося – я був наче бомба сповільненої дії. Знаєш, як усе сталося? Я приїхав додому після фільму, і Біллі сказав, що я маю кепський вигляд. Ось і все, а я зірвався. Я не стримався і вибухнув – і перевернувся на вовка. Я ледь не роздер його обличчя – обличчя свого рідного батька!
Він затремтів і зблід.
– Невже все так погано, Джейку? – запитала я тривожно. Якби ж я могла хоч якось допомогти! – Ти нещасний?
– Ні, я не нещасний, – сказав він. – Вже більше ні. Тепер ти все знаєш. А раніше було дуже важко, – він нахилився до мене, його підборіддя торкнулося вершечка моєї голови.
Якийсь час він мовчав, а я все гадала, про що він думає. Може, краще мені цього не знати.
– А що було найважче? – прошепотіла я, досі бажаючи допомогти йому.
– Найважче… усвідомлювати, що я не можу себе контролювати, – сказав він повільно. – Відчувати, що я не можу бути впевнений у собі – що, можливо, тобі не вартобути біля мене, і всім іншим також треба триматися подалі. Так наче я чудовисько, яке може когось поранити. Ти бачила Емілію. Сем утратив контроль над собою лише на одну мить… А вона стояла заблизько. А тепер уже нічого не можна виправити. Я чую його думки – я знаю, як він почувається…
– Ну, хто ж захоче бути нічним кошмаром, почварою?
– А ще мені це вдається так легко, я перевертаюсь краще, ніж будь-хто з хлопців – невже це робить мене менше людиною, ніж Ембрі чи Сем? Іноді мені стає страшно, що я втрачаю себе.
– А це важко? Знаходити себе знову?
– Спочатку, – сказав він. – Потрібно трохи практики, мені робити це набагато легше.
– Чому? – поцікавилася я.
– Тому що Ефраїм Блек був дідом мого батька, а Квіл Атеара був дідом моєї матері.
– Квіл? – запитала я здивовано.
– Його прадід, – пояснив Джейкоб. – Квіл, якого ти знаєш, – мій троюрідний брат.
– Але чому так важливо, ким були твої прадіди?
– Тому що Ефраїм і Квіл полювали в останній зграї. Левій Юлі був третім. У мені тече кров обох сімей. У мене не було жодного шансу. Так само, як і у Квіла.