Вона здивовано подивилася на мене.
– Молодий вовкулака? Ще гірше! Едвард мав рацію – ти притягуєш небезпеку. Хіба ти не повинна була триматися подалі від неприємностей?
– А що такого з вовкулаками? – пробурмотіла я – мене вжалило її зауваження.
– Нічого, поки вони не втрачають над собою контролю, – вона різко похитала головою. – Та ну, Белло. Будь-хто став би тобі кращою компанією потому, як вурдалаки зникли з міста. Але ти одразу ж почала спілкувати з першими-ліпшими почварами.
Я не хотіла сперечатися з Алісою – я досі тремтіла від радості, що вона тут і справжня, що я можу торкнутися її мармурової шкіри, чути її чарівний голос, – але вона неправильно все зрозуміла.
– Ні, Алісо, вампіри не зникли – принаймні не всі. Ось у чому проблема. Якби не вовкулаки, Вікторія вже б добралася до мене. Якби не Джейк та його друзі, гадаю, Лоран добрався б до мене ще раніше, тож…
– Вікторія? – прошипіла Аліса. – Лоран? Я ледь помітно кивнула, мене турбував вираз її темних очей.
Я ткнула пальцем собі в груди.
– Я притягую небезпеку, пам’ятаєш? Вона знову похитала головою.
– Розкажи мені все – з самого початку.
Я розповіла все з самого початку, не згадавши про мотоцикли та голоси, які чую, але не приховавши нічого іншого, включно з сьогоднішньою пригодою. Алісі не сподобалися мої пояснення про нудьгу та скелі, тож я швидко перейшла до того місця, коли побачила щось на воді. Я поділилася здогадкою, що це може означати. В цьому місці її очі примружилися, перетворившись на вузенькі щілинки. Було дивно, що її погляд може бути таким… таким небезпечним, як у вурдалака. Я глибоко вдихнула повітря й продовжила розповідь, не забувши згадати про Гаррі.
Аліса слухала мовчки, не перебиваючи. Час від часу хитала головою, зморшки на її чолі ставали глибшими й, здавалося, врізалися в її мармурову шкіру. Вона не говорила, зрештою і я замовкла, мене знову охопило горе через смерть Гаррі. Я подумала про Чарлі; скоро він вернеться додому. В якому стані він буде?
– Коли ми поїхали, тобі не стало легше, правда? – пробурмотіла Аліса.
Я засміялася – але це був напад істерики.
– Справа не в цьому, чи не так? Не схоже на те, що ви поїхали заради моєї вигоди.
Аліса насупилася й опустила на мить погляд.
– Ну… Гадаю, сьогодні я зробила необдуманий учинок. Мабуть, мені не варто було піддаватися імпульсу і нав’язуватися тобі.
Я відчула, як кров відлинула від мого обличчя. По шкірі побігли мурашки.
– Ні, Алісо, не йди, – прошепотіла я. Мої пальці вхопилися за комір її білої сорочки, дихання пришвидшилося. – Будь ласка, не залишай мене.
Її очі широко розплющилися.
– Все гаразд, – сказала вона, повільно вимовляючи кожне слово. – Сьогодні я нікуди не піду. Дихай глибше.
Я спробувала послухатися її, хоча мені важко було знайти у грудях власні легені.
Аліса вивчала моє обличчя, поки я намагалася дихати. Вона зачекала, доки я заспокоюсь, перш ніж продовжити.
– Ти маєш такий вигляд, наче побувала в пеклі, Белло.
– Я сьогодні мало не втопилася, – нагадала я їй.
– Справа не в цьому. Ти – розгублена. Я здригнулася:
– Слухай, я роблю все, що в моїх силах.
– Що ти маєш на увазі?
– Мені було нелегко. Та я працюю над собою. Вона насупилася.
– Я ж казала йому, – мовила вона сама до себе.
– Алісо, – зітхнула я. – Що ти очікувала побачити? Я маю на увазі, окрім мого трупа? Невже ти думала, що я тут веселюся, безжурно наспівую? Я думала, ти добре мене знаєш.
– Так, знаю. Але я сподівалася.
– Гадаю, мені не місце на ярмарку дурників. Задзвонив телефон.
– Це, мабуть, Чарлі, – сказала я, зводячись на ноги. Я взяла Алісу за кам’яну долоню й потягнула за собою на кухню. Я не збиралася випускати її з поля зору.
– Чарлі? – сказала я в трубку.
– Ні, це я, – сказав Джейкоб.
– Джейку! Аліса уважно вивчала вираз мого обличчя.
– Просто хотів переконатися, що ти ще жива, – кисло мовив Джейкоб.
– Зі мною все гаразд. Я ж казала тобі, що це не…
– Так. Я зрозумів. Бувай. Джейкоб повісив трубку. Я зітхнула й схилила голову набік, втупившись у стелю.
– Проблема. Аліса стиснула мою руку.
– Вони не дуже раді, що я тут.
– Так, не дуже. Але їх це не стосується. Аліса пригорнула мене однією рукою.
– То що ми робитимемо тепер? – міркувала вона. Здається, зараз вона говорила сама до себе. – Треба щось робити. Розплутати цей клубок.
– Робити що? Раптом на її обличчі з’явилося хвилювання.
– Я не впевнена… Мені слід побачитися з Карлайлом. Невже вона піде так скоро? У шлунку похололо.
– Можеш побути ще? – благала я. – Будь ласка? Недовго. Я так за тобою скучила, – мій голос зірвався.
– Якщо ти думаєш, що це хороша ідея, – її очі були нещасні.
– Так, думаю. Ти можеш залишитися тут – Чарлі не заперечуватиме.
– У мене є свій дім, Белло.
Я кивнула, розчарована, але покірна. Вона вагалася, вивчаючи мене.
– Ну, принаймні мені треба забрати валізу з одягом. Я обняла її.
– Алісо, ти найкраща!
– А ще, гадаю, мені треба на полювання. Негайно, – додала вона, її голос був напружений.
– Ой, – я ступила крок назад.
– Ти зможеш уникнути неприємностей протягом однієї години? – запитала вона скептично. Тоді, перш ніж я встигла відповісти, вона підняла палець і заплющила очі. На кілька секунд її обличчя стало гладким і віддаленим.
Її очі розплющилися, і вона сама відповіла на своє запитання.
– Так, із тобою все буде гаразд. Принаймні сьогодні ввечері, – вона скорчила гримасу. Навіть роблячи це, вона схожа була на янгола.
– Ти повернешся? – запитала я тихо.
– Обіцяю – за годину.
Я подивилася на годинник на кухонному столі. Вона засміялася і швидко нахилилася, щоб поцілувати мене в щоку. Тоді зникла.
Я глибоко вдихнула. Аліса повернеться. Зненацька мені стало набагато краще.
У мене було чим себе зайняти, поки я чекала. Перш за все прийняти душ. Роздягнувшись, я принюхалася, але не відчула нічого, окрім запаху морської води й водоростей. Цікаво, що Аліса мала на увазі, коли казала – від мене тхне?
Прийнявши душ, я знову повернулася на кухню. Я не побачила ніяких ознак того, що Чарлі їв; мабуть, він повернеться голодним. Я тихо наспівувала собі під носа, поки йшла на кухню.
Доки вчорашня запіканка грілася у мікрохвильовій, я розклала диван, застелила його й поклала подушку. Алісі це не потрібно, але це маскарад для Чарлі. Я старалася не дивитися на годинник. Не було причини панікувати, адже Аліса пообіцяла.
Я швиденько проковтнула обід, не насолоджуючись його смаком – тому що відчувала біль у попеченому горлі. Я більше хотіла пити; мабуть, я випила понад півгалона [9]води. Морська сіль у моєму організмі викликала зневоднення.
Чекаючи, я вирішила подивитися телевізор.
Аж тут Аліса матеріалізувалася на своєму імпровізованому ліжку. Її очі переливалися жовто-коричневим кольором іриски. Аліса усміхнулася й погладила подушку.
– Дякую.
– Ти скоро, – мовила я радісно.
Я сіла поруч і поклала голову їй на плече. Вона обняла мене своїми холодними руками й зітхнула.
– Белло, ну і щонам робити з тобою?
– Не знаю, – мовила я. – Я й справді старалася.
– Я тобі вірю. Запала тиша.
– Він… він… – я глибоко вдихнула. Було важко вимовити його ім’я вголос, хоча подумки я вже й могла це зробити. – Едвард знає, що ти тут? – я просто не могла цього не запитати. Зрештою, це мій біль. Я впораюся з усім, коли Аліса піде, пообіцяла я собі, і мені стало недобре на саму лише думку про це.
– Ні.
Був тільки один можливий варіант.
– Він не з Карлайлом та Есме?
– Він провідує їх що кілька місяців.
– А…
Мабуть, він досі не насолодився своїми захопленнями. Я спрямувала свою цікавість у безпечніше русло.