– Ти казала, що прилетіла сюди… Звідки ти прилетіла?
– Я була в Деналі. З візитом у сім’ї Тані.
– Джаспер тут? Він приїхав із тобою? Вона похитала головою.
– Він не схвалює мого втручання. Ми ж пообіцяли… – вона затнулася, а тоді її тон змінився. – А Чарлі не заперечуватиме, що я тут? – запитала вона, в її голосі відчувалося хвилювання.
– Чарлі обожнює тебе, Алісо.
– Гаразд, зараз побачимо.
Як я й думала, за кілька хвилин знадвору до мене долинув рев патрульної машини. Я підскочила й похопилася до дверей.
Чарлі повільно плентався стежкою, опустивши очі долі, його плечі зігнулися. Я пішла йому назустріч; він і не помітив мене, аж поки я не обняла його за пояс. Він міцно пригорнув мене у відповідь.
– Мені так шкода Гаррі, тату.
– Я страшенно за ним сумуватиму, – пробурмотів Чарлі.
– Як Сью?
– Здається, вона спантеличена, наче вона ще нічого не усвідомила. З нею залишився Сем… – голос його то лунав гучніше, то стихав. – Бідні діти. Лі всього на рік старша за тебе, а Сету тільки чотирнадцять… – він похитав головою.
Його руки напружилися, й він сильніше обняв мене, коли ми підійшли до дверей.
– Гм, тату… – я подумала, що краще буде його попередити. – Ти ніколи не здогадаєшся, хто до нас приїхав.
Він дивився на мене безтямним поглядом. Тоді почав вертіти головою і побачив «Мерседес», припаркований через дорогу. Світло з веранди відбивалося на чорній блискучій поверхні. Перш ніж батько устиг відреагувати, в дверях з’явилася Аліса.
– Добридень, Чарлі, – сказала вона тихо. – Мені шкода, що я приїхала в такий недоречний час.
– Аліса Каллен? – він дивився на невеличку фігуру перед собою, не вірячи своїм очам. – Алісо, це ти?
– Це я, – підтвердила вона. – Я була недалеко звідси.
– А Карлайл…?
– Ні, я сама.
Як Аліса, так і я знали, що насправді Чарлі запитував не про Карлайла. Він сильніше обняв мене за плечі.
– Вона може залишитися, правда? – попросила я. – Я вже її вмовила.
– Звісно, – сказав Чарлі автоматично. – Ми раді бачити тебе, Алісо.
– Дякую, Чарлі. Я знаю, що зараз невдалий час.
– Ні, все гаразд, справді. Я буду трохи зайнятий, допомагаючи сім’ї Гаррі; буде добре, якщо в Белли буде компанія.
– На столі для тебе готовий обід, тату, – сказала я йому.
– Дякую, Білко.
Він іще раз пригорнув мене, перш ніж пішов на кухню. Аліса повернулася на канапу, і я рушила за нею. Цього разу вона поклала мою голову собі на плече.
– Ти маєш утомлений вигляд.
– Так, – погодилася я й знизала плечима. – Це все через сьогоднішні події, які мало не стали фатальними… А що думає Карлайл про те, що ти приїхала сюди?
– Він нічого не знає. Вони з Есме вирушили на полювання. Я отримаю звістку від нього за кілька днів, коли він повернеться.
– Ти ж не розкажеш йому, хоча… Коли він знову вас навідає? – запитала я. Вона збагнула, що тепер я маю на увазі не Карлайла.
– Ні. Він відкусить мені голову, – сказала Аліса похмуро. Я засміялася, а тоді зітхнула.
Я не хотіла спати. А хотіла проговорити з Алісою цілісіньку ніч. Та й чому б мені бути втомленою, я ж цілий день провалялася на канапі у Джейкоба вдома. Але плавання забрало багато сил, і мої очі просто злипалися. Я поклала голову на її кам’яне плече й занурилася в таке приємне забуття, на яке й не сподівалася.
Прокинулась я рано. Мій сон був глибоким і позбавленим сновидінь, я добре відпочила, хоча й задерев’яніла. Я лежала на канапі, обгорнута покривалом, яке приготувала для Аліси. З кухні долинали голоси Аліси та Чарлі. Здається, Чарлі готував їй сніданок.
– Настільки все було погано, Чарлі? – запитала Аліса спокійно, спочатку я подумала, що вони говорять про Клірвотерів.
Чарлі зітхнув.
– Дуже погано.
– Розкажіть мені все. Я хочу знати, що сталося, коли ми поїхали.
Виникла незначна пауза – зачинилися двері буфета й клацнула кнопка на дисплеї мікрохвильової печі. Я чекала, напружившись.
– Ще ніколи в житті я не почувався таким безпомічним, – почав Чарлі повільно. – Я не знав, що діяти. Той перший тиждень… я думав, що мені доведеться її госпіталізувати. Вона не їла, не пила, навіть не рухалася. Лікар Джеранді назвав її стан кататонíєю [10]– але я не підпустив його до неї. Я боявся, що це її налякає.
– Але вона видряпалася?
– Я волів, щоб Рене приїхала й забрала її у Флориду. Просто я не хотів бути тим… кому доведеться в разі чого везти її в лікарню. Я сподівався, що біля матері їй стане ліпше. Та коли ми почали пакувати її одяг, вона так розійшлася! Я ще ніколи не бачив, щоб у Белли був такий напад. Вона ніколи не дратувалася, але того разу, Боже, у неї був напад люті. Вона розкидала свій одяг і волала, що ми приневолюємо її виїхати з Форкса… а тоді почала ридати. Я подумав, що це стане переломним моментом. Я не заперечував, коли вона наполягла на тому, щоб залишитися… і здається, спочатку їй покращало…
Чарлі замовк. Було важко слухати все це, знаючи, скільки болю я йому завдала.
– Але? – підказала Аліса.
– Вона повернулася до школи й на роботу, вона їла, спала, виконувала домашні завдання. Вона відповідала, коли хтось про щось запитував. Але вона була… порожня. Її очі були порожні. Було багато всяких дрібничок – вона більше не слухала музики; я знайшов у смітнику купу потрощених компакт-дисків. Вона не читала; вона не сиділа в кімнаті, якщо там був увімкнений телевізор, хоча нечасто дивилася його й до того. Нарешті я збагнув – вона уникала всього, що могло нагадати їй про… нього.
Ми майже не розмовляли; я так боявся сказати щось таке, що може її засмутити – найменші дрібнички змушували її здригатися – і вона ніколи не проявляла ініціативи.
Вона проводила увесь час на самоті. Не відповідала на телефонні дзвінки, і скоро друзі перестали їй телефонувати.
Були ночі, коли смерть начебто ходила довкола неї. Я досі чую, як вона кричить уві сні…
Я уявила, як він затремтів. Я також затремтіла, згадуючи про це. А тоді зітхнула. Мені не вдалося обманути батька, ні на мить.
– Мені так шкода, Чарлі, – сказала Аліса, насупившись.
– Це не твояпровина, – з того, як він вимовив це, стало зрозуміло, кого він вважав винним. – Ти завжди була їй хорошою подругою.
– Здається, тепер їй трохи ліпше.
– Так. Відтоді як вона почала спілкувати з Джейкобом Блеком, я помітив значне покращення. Коли вона приходить додому, її щічки червоні, очі блищать. Тепер вона трохи щасливіша, – він замовк, і коли заговорив знову, його тон був зовсім інший. – Джейк на рік молодший за неї, і я знаю, що вона думає про нього тільки як про друга, але гадаю, тепер це переростає в щось більше, ніж дружба… чи принаймні так буде, – Чарлі мовив це майже войовничим тоном. Це було попередження – не для Аліси, а для того, кому вона зможе його передати. – Джейк старший за свої роки, – провадив Чарлі, досі захищаючись. – Він піклується про свого батька фізично, як Белла піклується про свою матір емоційно. Це зробило його зрілим. Він дуже симпатичний хлопець – це у нього від матері. Знаєш, він пасує Беллі, – наполягав Чарлі.
– Тоді добре, що він у неї є, – погодилася Аліса. Чарлі глибоко вдихнув, не знаючи, що ще сказати.
– Гаразд. Думаю, це все міняє. Я не знаю… навіть із Джейкобом… час від часу я бачу щось у її очах і думаю, скільки болю вона пережила. Це ненормально, Алісо, і це… це мене лякає. Це зовсім не нормально. Та к наче хтось не… покинув її, а вмер, – його голос урвався.
Я почуваласятак, наче хтось помер, – наче япомерла. Тому що це було більше, ніж утратити справжнє кохання, хоча і цього було б цілком достатньо. Разом із ним я втратила своє майбутнє, свою сім’ю – життя, яке обрала для себе…
Чарлі вів далі безнадійним тоном:
– Я не знаю, чи вона з цим упорається, не впевнений, чи зуміє зцілитися, це їй не притаманне. Вона завжди була такою постійною, навіть у дрібничках. Вона не викидає речей, не змінює думки.
10
Кататонічний синдром – психопатологічний синдром, головним клінічним проявом якого є рухові розлади.