– Вона така, – погодилася Аліса сухо.
– І, Алісо… – Чарлі вагався. – Ти знаєш, як я ставлюся до тебе, вона щаслива, що ти приїхала, але… Я трохи хвилююся через те, як вона переживе твій візит.
– Я також, Чарлі, я також через це непокоюся. Я б не приїхала, якби знала. Мені дуже шкода.
– Не варто вибачатися, люба. Хто знає? Може, це добре на неї вплине.
– Сподіваюся, що ви маєте рацію.
Вони замовкли, було чути, як виделки шкребуть об тарілки і як жує Чарлі. Цікаво, куди Аліса ховає їжу.
– Алісо, я повинен дещо запитати, – сказав Чарлі.
– Питайте, – мовила Аліса спокійно.
– Вінже ж не приїде, правда? – я відчула притлумлений гнів у голосі Чарлі.
Аліса відповіла м’яким заспокійливим тоном.
– Він навіть не знає, що я тут. Востаннє, коли я говорила з ним, він був у Південній Америці.
Я завмерла, почувши новину, й почала дослухатися.
– Ну, це принаймні якась інформація, – фиркнув Чарлі. – Сподіваюся, що там йому добре.
Вперше за увесь час у голосі Аліса з’явилися залізні нотки.
– Я б так не сказала, Чарлі.
Я знала, як спалахують її очі, коли вона говорить таким тоном.
Почувся рип – по підлозі посунули крісло. Я уявила, як Чарлі встає з-за столу; Аліса ніколи б не зчинила такого галасу. З крана потекла вода, вдаряючись об тарілку.
Не схоже на те, що вони й далі говоритимуть про Едварда, тому я вирішила, що саме час прокинутися.
Я повернулася на бік, підстрибуючи на пружинах, щоб вони заскрипіли. І голосно позіхнула. У кухні було тихо. Я потягнулася і застогнала.
– Алісо? – запитала я безневинно. Болючі відчуття в горлі вдало спотворили мій голос.
– Я на кухні, Белло, – гукнула Аліса, в її голосі не було жодного натяку на те, що вона зрозуміла: я підслуховувала. Але це ще нічого не значить, вона вміє приховувати такі речі.
Скоро Чарлі нас покинув – він допомагав Сью Клірвотер організувати похорон. Без Аліси це був би дуже довгий день. Вона не згадувала про від’їзд, а я нічого не питала. Я знала, що цього неможливо уникнути, але просто не хотіла про це думати.
Натомість ми говорили про членів її родини – всіх, крім одного.
Карлайл працював у лікарні Ітаки [11]в нічну зміну і трохи викладав у Корнельському університеті. Есме реставрувала замок сімнадцятого століття – історичну пам’ятку, – розташований у лісі на північ від міста. Еммет і Розалія подалися були в Європу в черговий медовий місяць, але тепер вони повернулися. Джаспер навчався у Корнельському університеті, цього разу він вивчав філософію. А Аліса проводила своє власне розслідування стосовно інформації, яку я випадково розкрила для неї минулої весни. Вона успішно відшукала божевільню, в якій провела останні десять років свого людського життя. Життя, про яке вона нічого не пам’ятала.
– Мене звали Мері Аліса Брендон, – сказала вона тихо. – У мене була молодша сестра на ім’я Синтія. Її дочка – моя племінниця – досі жива, вона мешкає у Білáксі. [12]
– Ти довідалася, чому тебе запроторили… в те місце? Що могло змусити батьків зробити таке зі своєю дочкою? Навіть якщо вона бачила майбутнє…
Аліса тільки похитала головою, її очі кольору топазу були замислені.
– Мені не вдалося дізнатися про них багато. Я прочитала всі старі газети на мікроплівці. Мою сім’ю згадували нечасто; вона не входила в той соціальний прошарок, про який пишуть газети.
Там писалося про заручини моїх батьків і заручини Синтії, – вона вимовила її ім’я трохи невпевнено. – Було оголошення про моє народження… і смерть. Я знайшла власну могилу. Я вкрала зі старого архіву медичну картку та документи про моє перебування у клініці. Дата на документах про моє прийняття в лікарню та ж сама, що й на надгробній плиті.
Я не знала, що сказати, і після короткої паузи Аліса перейшла на більш нейтральні теми.
Тепер Каллени були знову разом – за єдиним винятком; вони провели весняні канікули в Деналі з Танею та її сім’єю. Я уважно слухала навіть найтривіальніші новини, що стосувалися Калленів. Але Аліса жодного разу не згадала того, хто найдужче мене цікавив, і я була вдячна за це. Було достатньо слухати історії про родину, членом якої я колись хотіла стати.
Чарлі повернувся, коли вже стемніло, і мав іще втомленіший вигляд, ніж учора. Завтра рано-вранці він має їхати в резервацію на похорон Гаррі. Тож він ліг рано, а я знову залишилася на канапі з Алісою.
Я не впізнала Чарлі, коли вранці він спускався сходами, одягнений у старий костюм, якого я раніше не бачила. Піджак був розстебнутий; я здогадалася, що він затісний. Краватка була трохи широка, як на теперішню моду. Чарлі навшпиньки пробрався до дверей, намагаючись не розбудити нас. Я дозволила йому вийти, вдавши, що сплю, так само як Аліса.
Щойно він вийшов, Аліса сіла. Під покривалом вона була повністю одягнена.
– То що робитимемо сьогодні? – запитала вона.
– Не знаю – може, ти придумаєш щось цікаве? Вона усміхнулася й похитала головою:
– Ще дуже рано.
Проводячи увесь час у Ла-Пуші, я занедбала безліч домашніх справ, тож вирішила, що прийшов час виконати свої домашні обов’язки. Я хотіла щось зробити – щось, що полегшить життя Чарлі, – можливо, йому стане трошки ліпше, коли він повернеться в чисту, прибрану оселю. Я почала з ванної кімнати – вона була найбільш занехаяна.
Поки я працювала, Аліса притулилася до дверної рами й ставила безліч запитань про моїх – ну, взагалі-то наших – шкільних друзів, про те, що змінилося відтоді, як вона поїхала звідси. Її обличчя залишалося спокійним та незворушним, та я помітила на ньому осуд, коли вона збагнула, як мало я можу їй розповісти. Чи може, я відчувала докори сумління через те, що підслухала їхню з Чарлі розмову вчора вранці.
Я була по лікті в пасті, вичищаючи підлогу у ванній кімнаті, коли у двері подзвонили.
Я поглянула на Алісу – вираз її обличчя був спантеличений, радше схвильований, що було дивним: Алісу нічим не можна було здивувати.
– Хвилинку! – гукнула я в напрямку вхідних дверей, встаючи і поспішаючи до умивальника, щоб вимити руки.
– Белло, – сказала Аліса розчаровано. – Я здогадуюся, хто це може бути. Гадаю, мені краще піти.
– Здогадуєшся? – потворила я. Відколи це Аліса всього-на-всього здогадується?
– Якщо це повторення моєї кричущої помилки у вчорашньому передбаченні, тоді, швидше за все, це Джейкоб Блек або один із його… друзів.
Я витріщилася на неї, намагаючись второпати, що й до чого.
– Ти не здатна бачитивовкулак? Вона скривилася.
– Схоже на те.
Було видно, що це її дратує – дуже дратує.
У двері знову подзвонили – двічі, швидко й нетерпляче.
– Ти не повинна нікуди йти, Алісо. Ти прийшла першою. Вона засміялася своїм сріблястим сміхом – цього разу в ньому відчувався гіркий присмак.
– Довірся мені – це далеко не найкраща ідея зводити нас із Джейкобом Блеком в одній кімнаті.
Вона ніжно поцілувала мене в щоку, перш ніж зникнути у кімнаті Чарлі – без сумніву, вона вилізе через вікно. У двері знову подзвонили.
Розділ 18
Похорон
Я збігла сходами вниз і відчинила двері.
Звісно, це був Джейкоб. Навіть не зумівши його побачити, Аліса не помилилася.
Він стояв у кількох кроках від дверей, його ніс зморщився від огиди, але обличчя було врівноваженим і майже спокійним – як маска. Та йому не вдалося мене обманути; я помітила, що його руки трохи тремтять.
Злість накочувалася на нього хвилями. Це нагадало мені про той страшний вечір, коли він перейшов на бік Сема, і я відчула, як у відповідь моє підборіддя підскочило вгору.
Машина Джейкоба стояла з увімкнутим мотором біля узбіччя. За кермом був Джаред, Ембрі сидів на пасажирському сидінні. Я одразу втямила, що все це означає: вони боялися відпустити Джейка сюди самого. Це мене засмутило і трохи розізлило. Каллени були не такі.
– Гей, – сказала я нарешті, оскільки він мовчав.
Джейк міцно стиснув губи, досі тримаючись осторонь. Його очі блукали по будинку, немов шукаючи щось. Я зціпила зуби.
11
Місто у штаті Нью-Йорк у США, найбільш відоме Корнельським університетом, у якому навчається близько 20 тис. студентів.