Було важко уявити щось, страшніше за цих чотирьох.
Аліса глибоко вдихнула, а тоді різко метнула погляд попри мене. Я розвернулася й одразу помітила чоловіка, який сидів у проході і вдавав, що не слухає нас. Він був схожий на бізнесмена в темному костюмі, довгій краватці, з ноутбуком на колінах. Поки я роздратовано дивилася на нього, він відкрив комп’ютер і демонстративно одягнув навушники.
Я присунулася ближче до Аліси. Її губи майже торкалися мого вуха, поки вона пояснювала мені.
– Я здивувалася, що ти впізнала це ім’я, – мовила вона. – І ти так швидко здогадалася, що я маю на увазі – коли я сказала, що Едвард збирається до Італії. Я гадала, що мені доведеться пояснювати все з самого початку. Що саме він розповідав тобі?
– Він казав, що вони дуже стара й могутня сім’я – майже королівська. Що ви не ворогуєте з ними, поки не вирішите… вмирати, – прошепотіла я, ледь витиснувши з себе останнє слово.
– Ти повинна зрозуміти, – мовила вона повільно, більш розмірено, ніж завжди. – Ми, Каллени, унікальніші, ніж ти гадаєш. Це… ненормально, що так багато нас живе разом у мирі й злагоді. Те саме стосується й сім’ї Тані на півночі. Карлайл подумав, що відмова від людської крові робить наш шлях до цивілізації легшим, дозволяє нам підтримувати зв’язки, побудовані на любові, а не на виживанні чи зручностях. Навіть невелика група Джеймса з трьох осіб була незвичайно великою – і ти бачила, як легко Лоран від них відколовся. Такі як ми подорожують, як правило, на самоті або парами. Наскільки мені відомо, сім’я Карлайла – найбільша з усіх існуючих, за єдиним винятком: Волтурі. Спочатку їх було троє – Аро, Гай та Марк.
– Я бачила їх, – пробурмотіла я. – На картині в кабінеті Карлайла.
Аліса кивнула.
– З часом до них приєдналися ще дві жінки, і вони разом заснували сім’ю. Я не впевнена, але гадаю, що саме їхній вік дає їм можливість співіснувати. Їм понад три тисячі років. А може, незвичайна толерантність – це їхній дар. Як Едвард і я, Аро і Марк також… наділені даром.
Вона продовжила, перш ніж я встигла щось запитати.
– А може, їх об’єднує їхнє прагнення влади. Велич – влучне слово, щоб їх описати.
– Але якщо їх тільки п’ятеро…
– П’ятеро членів сім’ї, – уточнила вона. – Це не беручи до уваги їхньої гвардії.
Я глибоко вдихнула.
– Звучить… серйозно.
– О, так воно і є, – запевнила вона мене. – Останнього разу я чула, що до їхньої гвардії входить дев’ять постійних членів. Інші працюють на них… тимчасово. Вони всякчас змінюються. І багато з них також обдаровані – їхні таланти непересічні, у порівнянні з ними я виглядаю простою фокусницею. Волтурі обирають їх за їхніми можливостями – фізичними чи будь-якими іншими.
Я вже роззявила рота, а тоді стулила його. Не думаю, що мені хотілося дізнатися, наскільки погані наші шанси.
Аліса знову кивнула, наче зрозуміла, про що я думаю.
– Вони майже ніколи не влізають у сутички. Ніхто не зв’язується з ними з власної волі. Вони постійно перебувають у своєму місті, залишаючи його тільки тоді, коли мають виконувати певні обов’язки.
– Обов’язки? – здивувалася я.
– Хіба Едвард не розказав тобі, що вони роблять?
– Ні, – відповіла я, відчуваючи, як біліє моє обличчя.
Аліса знову зиркнула в бік бізнесмена і приклала крижані губи до мого вуха.
– Існує причина, з якої Едвард назвав їх королівською династією… правлячим класом. Протягом тисячоліть вони стежать за тим, щоб ми дотримувалися законів – тобто карають порушників. Вони завжди гідно виконують свої обов’язки.
Шокована, я різко закліпала очима.
– Закони? – запитала я занадто голосно.
– Тихіше.
– Невже ніхто не повинен був розказати мені про це раніше? – прошепотіла я злісно. – Я маю на увазі, що я хотіла стати… стати однією з вас! Невже ніхто не повинен був пояснити мені правила?
Моя реакція змусила Алісу посміхнутися.
– Все не так складно, як ти думаєш, Белло. Існує тільки одне суворе обмеження – і якщо ти постараєшся, то сама додумаєшся, яке саме.
Я замислилася.
– Ні, навіть не уявляю. Вона розчаровано похитала головою.
– Можливо, це занадто очевидно. Ми просто повинні тримати в таємниці своє існування.
– А, – пробурмотіла я. Це й справді було очевидно.
– В цьому є сенс, тому більшості з нас не потрібен ніякий контроль, – продовжила вона. – Але через кілька століть комусь із нас може стати нудно. Або він може збожеволіти. Ну, чи ще щось. У такому разі втручаються Волтурі, перш ніж він зможе всіх скомпрометувати.
– Отже, Едвард…
– Планує порушити цей закон у їхньому власному місті – місті, яким вони непомітно керують останні три тисячі років, з часів етрусків. [13]Вони так турбуються про своє місто, що навіть не дозволяють полювати в його стінах. Волтерра [14]– мабуть, найбезпечніше місто в світі – принаймні це стосується нападів вурдалаків.
– Але ж ти казала, що Волтурі не полишають меж міста. Як вони харчуються?
– Правильно, вони не залишають міста. А доправляють їжу ззовні, іноді досить іздалека. Це дає можливість їхній гвардії чимось займатися, коли вони не знищують неслухняних. Чи захищають Волтерру від…
– Від ситуацій, схожих на цю, з Едвардом, – закінчила я речення. Тепер було так легко вимовляти це ім’я вголос! Не впевнена, в чому відмінність. Можливо, в тому, що й я справді не планувала жити без Едварда довго. Чи в тому, що ми можемо спізнитися. Мене заспокоювало усвідомлення, що у мене буде легкий кінець.
– Сумніваюся, що у них колись була така ситуація, – пробурмотіла вона з відразою. – Нечасто зустрінеш вампіра, схильного до самогубства.
З моїх уст вихопився дуже тихий звук, але, здається, Аліса зрозуміла, що це був скрик відчаю. Вона обняла мене за плечі тонкою сильною рукою.
– Ми зробимо все можливе, Белло. Це ще не кінець.
– Ще не кінець, – я дозволила їй заспокоїти себе, хоча й знала, вона думає, що наші шанси зовсім незначні. – Кінець буде, коли Волтурі схоплять нас через те, що ми втрутилися.
Аліса пирхнула:
– Ти говориш про це з такою легкістю. Я знизала плечима.
– Збав оберти, Белло, інакше ми прилетимо у Нью-Йорк, а звідти прямісінько у Форкс.
– Що?
– Сама знаєш що. Якщо нам не вдасться врятувати Едварда, то я зроблю все від мене залежне, щоб повернути тебе Чарлі живою й неушкодженою. І мені не потрібні зайві проблеми з твого боку. Розумієш?
– Звісно, Алісо. Вона трохи відкинулася назад, щоб краще мене бачити.
– І ніяких клопотів.
– Слово скаута, – пробурмотіла я. Вона закотила очі.
– А тепер дай мені зосередитися. Я намагаюся побачити, що він планує.
Вона продовжувала обнімати мене, але відкинула голову на сидіння і заплющила очі. Вільну руку вона притулила до обличчя, потираючи кінчиками пальців скроню.
Я довго у захваті дивилася на неї. За деякий час вона зовсім перестала рухатися, її обличчя нагадувало кам’яну статую. Минав час; якби я не знала, що й до чого, то подумала б, що вона заснула. Я не наважувалася турбувати її питаннями про те, що відбувається.
Якби ж я могла думати про щось безпечне! Бо якщо я не хочу заверещати просто тут і зараз, я не можу дозволити собі думати про той жах, який чекає нас попереду, або про ще страшнішу річ – про шанс, який ми можемо втратити.
Та я не могла нічого прогнозувати. Можливо, якщо мені дуже, дуже, дужепощастить, то я якимось чином зможу врятувати Едварда. Та я не була настільки дурною, щоб думати, що врятувавши його, я врятую і наші стосунки. Я не змінилася, я більше не є для нього тією єдиною, якою була раніше. Навряд чи у нього з’явиться якась нова причина, щоб захотіти мене зараз. Побачити його і втратити знову…
Я щосили боролася з болем. Ось яку ціну я повинна заплатити за Едвардове спасіння. І я її заплачу.
Показували фільм, і мій сусіда одягнув навушники. Іноді я дивилася на фігурки, які рухалися на маленькому екрані, але не змогла б сказати, щó це було – фільм жахів чи лірична мелодрама.
13
Давні племена, що населяли в І тисячолітті до н. е. північний захід Апеннінського півострова – область, що називалася Етрурія (сучасна Тоскана), і створили розвинену цивілізацію, яка передувала римській.