Я подивилася на тьмяне сірувате світло, що лилося крізь відчинене вікно.
– Ми не встигнемо, – прошепотіла я, і горло в паніці здавило. Вона похитала головою.
– Саме зараз він схильний до мелодраматичності. Він хоче зібрати якомога більшу аудиторію, отже, обере головну площу, біля башти з годинником. Там високі стіни. Він чекатиме до полудня, поки сонце опинитися просто у нього над головою.
– То значить, у нас є час до полудня?
– Якщо нам пощастить. І якщо він дотримуватиметься саме цього плану.
Голос пілота з динаміків, спочатку французькою, а потім англійською, оголосив про приземлення. Вогники на ременях безпеки засвітилися і дзенькнули.
– Як далеко Волтерра від Флоренції?
– Все залежить від того, як швидко ти їдеш… Белло?
– Так? Вона уважно подивилася на мене.
– Сподіваюся, ти не матимеш нічого проти краденої машини?
Яскраво-жовтий «Порш» із шумом зупинився за кілька кроків від місця, де я стояла. Ззаду на багажнику красувався срібний напис «турбо». Всі, хто стояв на людному тротуарі, витріщилися на машину, а тоді на мене.
– Хутчіш, Белло! – нетерпляче гукнула Аліса крізь відчинене пасажирське вікно.
Я підбігла до машини і залізла всередину, почуваючись так, наче у мене на голові чорна панчоха.
– Тихіше, Алісо, – шикнула я. – А не могла ти вкрасти ще примітнішої автівки?
Салон був оббитий чорною шкірою, а вікна тоновані. Всередині я почувалася безпечніше, там було темно, немов уночі.
Аліса вже шалено петляла в потоці машин – проскакуючи крізь маленькі проміжки між автівками, а я в той час стискалася калачиком і м’яла в руках ремінь безпеки.
– Правильно поставлене запитання, – виправила вона мене, – чи не могла я вкрасти швидшої машини. Гадаю, що ні. Мені справді пощастило.
– Я впевнена, що це підбадьорить нас на першому ж посту.
Вона голосно розсміялася.
– Довірся мені, Белло. Якщо хто-небудь влаштує нам засідку, швидко опиниться далеко позаду нас, – із цими словами вона ще сильніше натиснула на газ, немов на підтвердження своїх слів.
Мені, мабуть, варто було дивитися у вікно, адже попри мене з шаленою швидкістю пролітали краєвиди Флоренції, а тоді й Тоскани. Це була моя перша подорож, можливо, й остання. Але манера водіння Аліси лякала мене, незважаючи на те, що я знала: за кермом їй можна довіряти. Я була занадто схвильована, щоб дивитися на пагорби й обгороджені мурами міста, здалеку чимось схожі на замки.
– Ти бачиш іще щось?
– Та м щось відбувається, – пробурмотіла Аліса. – Якийсь фестиваль. На вулицях багато людей і червоних прапорців. Котре сьогодні число?
Я не була цілком упевнена.
– Можливо, дев’ятнадцяте?
– Ось у чому іронія. Сьогодні день святого Марка.
– Що це означає? Вона похмуро усміхнулася.
– Щороку цього дня у місті відбувається святкування. Згідно з легендою християнський проповідник отець Марк – насправді Марк Волтурі – п’ятнадцять століть тому вигнав із Волтерри всіх вурдалаків. Легенда мовить, що його замучили в Румунії за те, що він намагався подолати вампірів. Звісно, що все це вигадки – він ніколи не полишав міста. Але звідси пішли всі ці забобони про хрести й часник. Адже отець Марк користувався ними. А оскільки вурдалаки більше не турбують Волтерру, то виходить, що амулети діють, – усміхнулася вона злостиво. – Це просто святкування, яке влаштовує місто, а ще день ушанування поліції – зрештою, Волтерра – найспокійніше місто у світі. Поліцію тут шанують.
Тепер я усвідомила, що Аліса мала на увазі, говорячи про іронію.
– Волтурі не дуже зрадіють, якщо Едвард порушить спокій саме в цей день, правда?
Вона похитала головою, на її обличчі з’явився похмурий вираз.
– Ні. Вони діятимуть блискавично.
Я відвернулася, намагаючись розціпити зуби, щоб не прокусити нижньої губи. Зараз кровотеча – не найкраща ідея.
Сонце піднялося високо в блідо-голубому небі.
– Він досі планує діяти опівдні? – перепитала я.
– Так. Вирішив зачекати. А вони чекають на нього.
– Скажи, що я повинна робити.
Вона не відривала очей від звивистої дороги – стрілка на спідометрі майже торкалася правого краю шкали.
– Тобі не треба нічого робити. Він просто повинен тебе побачити, перш ніж вийде на світло. І він має побачити тебе, перш ніж угледить мене.
– І як нам цього досягти?
Маленька червона машина, здавалося, втікала від нас, коли Аліса її обігнала.
– Я спробую доставити тебе якомога ближче, а тоді скажу тобі, в якому напрямку бігти.
Я кивнула.
– І постарайся не впасти, – додала вона. – Сьогодні у нас немає часу на струси мозку й переломи.
Я застогнала. Це було дуже на мене схоже – знищити все, зруйнувати світ своєю незграбністю.
Сонце продовжувало підніматися високо в небі, поки ми з Алісою мчали йому назустріч. Воно було занадто яскравим і змушувало мене панікувати. Можливо, Едвард не захоче чекати до полудня.
– Там, – сказала Аліса коротко, вказуючи на місто-замок, розташоване на вершині найближчого пагорба.
Я витріщилася на нього, відчуваючи перші напади нового страху. Кожну хвилину, починаючи з учорашнього ранку – здавалося, минув цілий тиждень, – коли Аліса вимовила Едвардове ім’я, стоячи біля сходів, це був один страх. А тепер, коли я дивилася на древні коричневі стіни й башти, які увінчували крутий схил пагорба, мене сковував інший, егоїстичний страх.
Я подумала, що це місто, мабуть, дуже красиве. Але воно вселяло в мене жах.
– Волтерра, – мовила Аліса тихим крижаним голосом.
Розділ 20
Волтерра
Ми почали крутий підйом, і дорога ставала все більше запрудженою. Коли ми під’їхали ближче, машини рухалися так тісно, що нас втягнуло в їхній повільний потік. Аліса уже не могла обганяти їх на шаленій швидкості. Ми сповільнилися і притулилися позаду маленького коричневого «Пежо».
– Алісо, – застогнала я. Здавалося, що хвилинна стрілка на годиннику почала рухатися швидше.
– Це єдиний в’їзд у місто, – спробувала заспокоїти мене Аліса. Але її голос був занадто напружений, щоб заспокоювати.
Автівки вишикувалися в довгу шерегу і повільно тягнулися одна за одною. Сонце яскраво сяяло, засліплюючи своїм світлом, і, здається, уже було в зеніті.
Машини ліниво одна по одній повзли у напрямку міста. Коли ми під’їхали ближче, я побачила, що автівки зупиняються вздовж дороги, а люди вискакують із них, щоб далі рухатися пішки. Спочатку я подумала, що їх розбирає нетерплячка – це було легко зрозуміти. Та коли ми проїжджали повз американські гірки, я побачила переповнені стоянки біля стін міста і натовп людей, який пішки заходив у місто через ворота. Нікому не дозволялося заїжджати всередину машиною.
– Алісо, – прошепотіла я наполегливо.
– Знаю, – відповіла вона. Її обличчя було немов вирізьблене з льоду.
Тільки тепер, коли ми повзли достатньо повільно, щоб роздивитися все навколо, я помітила, що надворі було дуже вітряно. У людей, які товпилися біля воріт, вітер зривав капелюхи і розмаював по обличчю волосся. Одяг злітав у повітря. Я також помітила, що всюди багато червоного кольору. Червоні сорочки, червоні капелюхи, червоні прапорці, які майорять, немов довгі стрічки, над брамою, – раптом я помітила, як темно-червоний шарф, яким жінка пов’язала волосся, підхопив несподіваний порив вітру. Він закрутився в повітрі у неї над головою, звиваючись, немов живий. Вона потягнулася по нього, підстибнула, але шарф продовжував тріпотіти в повітрі, немов клаптик кривавого кольору на тлі похмурих старих мурів.
– Белло, – мовила Аліса тихим злісним голосом. – Я не бачу, як відреагує охорона, – якщо моя ідея не спрацює, ти будеш змушена рухатися далі сама. Ти повинна бігти. Просто запитуй увесь час, де Палаццо-дей-Пріорі, [15]і біжи у його напрямку. Тільки не заблукай.