Годинник пробив знову. Я пробігла попри дитину на руках у матері – її волосся було майже біле в сліпучому сонячному світлі. Кілька високих чоловіків, одягнених у яскраво-червоні спортивні куртки, вигукували погрози на мою адресу, поки я пробиралася крізь них. Годинник пробив знову.
Неподалік від чоловіків у спортивних куртках був незначний просвіток у натовпі, місце між туристами, які безцільно тинялися довкола. Мої очі шукали темний вузький прохід праворуч від широкої квадратної будівлі під баштою. Попереду нічого не було видно – забагато людей. Годинник пробив знову.
Тепер було важко дивитися. Натовп розсмоктався, але вітер шмагав волоссям по обличчю й випікав мені очі. Я не знаю, що стало причиною моїх сліз – пронизливий вітер чи те, що годинник пробив знову.
Перед входом у провулок стояла невеличка сім’я з чотирьох людей. Обидві дів чинки були одягнені в темно-червоні сукні, які дуже личили до стрічок, що пов’язували їхні коси. Батько був невисокого зросту. Мені здалося, що позаду нього, в тіні, стоїть щось яскраве. Я кинулася до них, витираючи на ходу сльози. Годинник пробив знову, і найменша дів чинка затулила вуха руками.
Старша дів чинка, яка зростом сягала своїй матері до пояса, обхопила її за ногу й дивилася в тінь позаду них. Я побачила, як вона потягнула матір за лікоть і вказала пальцем у темряву. Годинник пробив іще раз. Тепер я вже зовсім поряд!
Я вже достатньо наблизилася, щоб почути її високий голос. Її батько здивовано витріщився на мене, адже я несподівано наскочила на них, без упину повторюючи ім’я Едварда.
Старша дів чинка загигикала й сказала щось матері, знову нетерпляче вказуючи в тінь позаду них.
Я оббігла навколо батька – він ледве встиг забрати дитину з дороги – й ковзнула в тінь позаду них, коли годинник знову пробив над моєю головою.
– Едварде, ні! – закричала я, але мій голос загубився в передзвоні годинника.
Нарешті я його угледіла і збагнула, що він не бачить мене.
Це був дійсно він, цього разу справжній, а не галюцинація. І раптом я усвідомила, що мої ілюзії були геть неправдиві; я ніколи не розуміла, як він почувається насправді.
Едвард стояв нерухомий мов статуя, всього за кілька кроків від початку провулка. Його повіки були заплющені, під очима – фіолетові круги, а руки опущені по боках, долонями вперед. Вираз його обличчя був дуже спокійний, немов він мріяв про приємні речі. Його мармурові груди були оголені – біля ніг лежала безформна купа білої тканини. Світло, яке слабо відбивалося від тротуару, тьмяно поблискувало на його шкірі.
Мені ще ніколи не випадало бачити щось красивіше – навіть попри те, що я бігла, задихаючись і волаючи, я змогла оцінити видовище. Й останні сім місяців не мали ніякого значення. І те, що він сказав у лісі, також не мало ніякого значення. І байдуже, що, можливо, він не хоче мене. Я б ніколи не захотіла когось іншого, незалежно від того, скільки б прожила.
Годинник пробив знову, і він зробив великий крок назустріч світлу.
– Ні! – закричала я. – Едварде, поглянь на мене!
Він не слухав. Він ледь помітно усміхнувся і підняв ногу, щоб вийти на залиту сонцем дорогу.
Я врізалася в нього з такою силою, що впала б на землю, якби його руки не зловили й не втримали мене. У мене аж дух перехопило, і я відкинула голову назад.
Його темні очі повільно розплющилися, годинник пробив знову.
Він здивовано подивився на мене.
– Дивовижно, – мовив він своїм чудесним голосом, сповненим зачудування. – Карлайл мав рацію.
– Едварде, – я спробувала вдихнути, та мій голос ледве звучав. – Ти мусиш повернутися назад у тінь. Рухайся!
Здається, він зніяковів. Ніжно провів рукою по моїй щоці. Він, здається, й не помітив, що я намагалася заштовхати його назад. Із таким самим успіхом я могла штовхати кам’яну стіну. Годинник пробив іще раз, але він не відреагував.
Це було дуже дивно, бо я знала, що ми обоє – в смертельній небезпеці. Проте в той момент я почувалася дуже добре. Цілісно. Я відчула, як серце знову почало битися в грудях, а гаряча кров пульсувала венами. Мої легені переповнилися солодким ароматом, який линув від його шкіри. Так наче ніколи не було ніякої рани в моїх грудях. Я почувалася чудово – не те щоб я зцілилася, а немов її взагалі ніколи не було.
– Не можу повірити, що все сталося так швидко. Я нічого не відчув… а вони молодці! – міркував він, знову заплющивши очі й притулившись губами до мого волосся. Голос його був схожий на мед чи оксамит. – «Смерть випила твого дихáння мед, та не змогла твоєї вроди взяти» [16], – пробурмотів він, і я впізнала репліку Ромео в могилі. Годинник пробив востаннє. – Ти пахнеш точно так само, як завжди, – вів далі він. – Можливо, це і є пекло. Мені байдуже. Я приймаю його таким.
– Я не мертва, – перебила я його. – Так само, як і ти! Будь ласка, Едварде, нам треба рухатися. Вони вже близько!
Я вертілася в його руках, і його брови збентежено злетіли вгору.
– Що відбувається? – запитав він чемно.
– Ми не мертві – поки що! Але ми повинні звідси вибратися, поки Волтурі…
На його обличчі почало з’являтися розуміння. Перш ніж я закінчила говорити, він несподівано різко відтягнув мене від краю тіні й, не докладаючи значних зусиль, притис спиною до стіни, загородивши собою увесь провулок. Він широко розкинув руки, приготувавшись мене захищати.
Я зазирнула під його руку й побачила, як дві темні фігури відділилися від натовпу.
– Мої вітання, джентльмени, – голос Едварда був спокійний і приємний. – Не думаю, що потребуватиму ваших послуг сьогодні. Однак я був би дуже вдячний, якби ви передали слова подяки своїм хазяям.
– Може, продовжимо нашу розмову в більш годящому місці? – загрозливо прошепотів ніжний голос.
– Не думаю, що це необхідно, – мовив Едвард, цього разу трохи різкіше. – Я знаю ваші інструкції, Феліксе. Я не порушив ніяких правил.
– Фелікс просто хотів указати вам на небезпечну близькість до сонця, – сказала лагідним голосом друга постать. Вони обоє були одягнені в димчато-сірі накидки, які сягали до землі й роздувалися на вітрі. – Дозвольте провести вас у надійніше місце.
– Я йтиму за вами, – сказав Едвард сухо. – Белло, чому б тобі не повернутися на площу, на фестиваль?
– Ні, вона піде з нами, – сказала перша тінь пошепки, дивлячись на мене дивним поглядом.
– Не думаю, що це гарна ідея, – вдавана ввічливість кудись зникла. Тепер голос Едварда був сухий і холодний. Він ледь помітно нахилився вперед, і я зрозуміла, що він приготувався до бою.
– Ні, – вичавила я з себе.
– Чш-ш-ш, – пробурмотів він тільки для мене.
– Феліксе, – застерегла друга, розумніша тінь. – Не тут, – і тоді повернулася до Едварда: – Аро просто хоче знову поговорити з вами, якщо ви зрештою вирішили не користуватися нашими послугами.
– Звичайно, – погодився Едвард. – Але звільнімо від цього дівчину.
– Боюся, що це неможливо, – сказала ввічлива тінь, немов вибачаючись. – Ми повинні виконувати накази.
– Тоді ябоюся, що не зможу прийняти запрошення Аро, Деметрі.
– Чудово, – промуркотів Фелікс. Мої очі уже звиклися з темрявою, і я побачила, що Фелікс був дуже великий, високий і широкий у плечах. Його кремезність нагадала мені Еммета.
– Аро буде розчарований, – зітхнув Деметрі.
– Я впевнений, що він це переживе, – відповів Едвард.
Фелікс і Деметрі підкралися ближче до провулка, наближаючись до Едварда з обох боків. Вони хотіли змусити його відійти вглиб провулка, щоб уникнути випадкових свідків. Жодний сонячний промінчик не пробрався б до їхньої шкіри – так щільно вони були закутані у свої сірі плащі.
Едвард не зрушив із місця. Він приготувався загинути, захищаючи мене.
Раптом голова Едварда повернулася в напрямку темного звивистого провулка, Деметрі та Фелікс зробили те саме. Вони почули чи то звук, чи то рух, занадто тихий для моїх відчуттів.
– Поводьмося належним чином, – запропонував мелодійний голос. – Серед нас леді.
16
Пер. Ірини Стешенко. Цитується за виданням: В. Шекспір. Зібрання творів у 6-ти томах. Том 2. К.: Дніпро, 1986.