Аліса наблизилася до Едварда, стала у невимушену позу. В її рухах не було й натяку на напруженість. Вона здавалася такою маленькою, такою тендітною! Її маленькі ручки розмахували, немов у дитини.
Деметрі та Фелікс виструнчилися, їхні плащі роздувалися від поривів вітру, що здіймалися в провулку. Обличчя Фелікса скривилося. Мабуть, вони не дуже любили такі несподіванки.
– Ми не самі, – нагадала вона їм.
Деметрі озирнувся. За кілька ярдів від нас на площі стовбичило невелике сімейство з дівчатками у червоних сукнях і спостерігало за нами. Мати швидко говорила щось своєму чоловікові, не зводячи з нас очей. Коли Деметрі подивився на неї, вона відвела погляд. Батько ступив кілька кроків у напрямку площі й постукав по плечу одного з чоловіків у червоних спортивних куртках.
Деметрі похитав головою.
– Будь ласка, Едварде, давайте будемо розсудливими, – мовив він.
– Давайте, – погодився Едвард. – І тепер ми спокійно звідси підемо.
Деметрі розчаровано зітхнув.
– Принаймні давайте обговоримо все конфіденційно, без свідків.
Шість чоловіків у червоному приєдналися до невеличкого сімейства і схвильовано спостерігали за нами. Я була впевнена, що Едвардова захисна позиція переді мною викликала в них тривогу. Я хотіла їм крикнути, щоб вони втікали.
Стиснувши зуби, Едвард виразно вимовив:
– Ні. Фелікс усміхнувся.
– Достатньо, – сказав якийсь інший, високий і пронизливий голос позаду нас.
Я зазирнула під другу Едвардову руку й побачила маленьку темну фігурку, яка наближалася до нас. Я зрозуміла, що це також один із Волтурі. Але хто?
Спочатку я подумала, що це хлопчик. Новоприбулий був такий самий маленький, як і Аліса, з довгим світло-каштановим волоссям. Його тіло було також загорнене в плащ, але той був темнішим, майже чорним. Тіло було тонке й гнучке, тож важко було визначити стать. Обличчя було занадто вродливим, як на хлопчика. На тлі цього прекрасного обличчя з широко розплющеними очима й пухкими губками янгол Ботічеллі скидався б на справжню гаргулю. [17]Навіть незважаючи на похмурі темно-червоні райдужні оболонки очей.
Постать була настільки невеличка, що реакція на її появу мене здивувала. Фелікс і Деметрі одразу ж розслабилися й розчинилися в тіні навислих стін.
Едвард опустив руки й також розслабився, але не з власної волі.
– Джейн, – зітхнув він покірно, впізнавши її.
Аліса склала руки на грудях, на її обличчі застиг байдужий вираз.
– Прямуйте за мною, – мовила Джейн, її дитячий голос звучав монотонно. Вона повернулася до нас спиною та плавно ковзнула в темний провулок.
Фелікс жестом пропустив нас уперед, самовдоволено усміхнувшись.
Аліса йшла за маленькою Джейн. Едвард обняв мене рукою за талію й підштовхував уперед. Провулок звернув униз і почав звужуватися. Я подивилася на Едварда, в моїх очах читалися жахливі запитання, але він тільки хитав головою. Хоча я й не чула ніякого руху позаду нас, та була впевнена, що решта йдуть назирці.
– Що ж, Алісо, – мовив Едвард звичним тоном, поки ми йшли. – Мабуть, не варто було дивуватися, побачивши вас тут.
– Це була моя помилка, – відповіла я таким самим тоном. – І я мусила її виправити.
– Що трапилося? – голос його був увічливий, наче він просто цікавився. Я зрозуміла, що це він через ту пару вух позаду нас, які уважно дослухаються до кожного слова.
– Це довга історія, – мовила Аліса, її очі блиснули, подивившись на мене, а тоді вдалечінь. – У кількох словах: Белла й справді скочила зі скелі, але не намагалася вкоротити собі віку. Це такий собі екстремальний вид спорту.
Я почервоніла й відвела погляд, намагаючись знайти маленьку темну постать попереду, але її ніде не було. Я могла тільки уявити, що він зараз читає в думках Аліси. Белла ледь не втопилася, її переслідують вурдалаки, вона дружить із вовкулаками…
– Гм, – мовив Едвард коротко. І куди тільки дівся байдужий тон його голосу?
Провулок викривився, досі спускаючись униз, тож я й не помітила, що ми зайшли в тупик, поки не наблизилася до глухої цегляної стіни. Маленької постаті на ім’я Джейн ніде не було видно.
Аліса не вагалася, навіть не сповільнила кроку, наближаючись до стіни. Тоді з невимушеною граційністю вона зникла в непримітному отворі.
Отвір схожий був на злив, розташований у найнижчій точці бруківки. Я й не помітила його, поки Аліса не зникла. Отвір був невеличкий і темний, наполовину затулений ґратками.
Я вагалася.
– Все нормально, Белло, – сказав Едвард тихо. – Аліса тебе зловить.
Я невпевнено подивилася на отвір. І подумала, що Едвард пішов би першим, якби Фелікс і Деметрі не чекали позаду, тихо й самовдоволено.
Я присіла, спускаючи ноги у вузьку щілину.
– Алісо? – прошепотіла я тремтячим голосом.
– Я тут, Белло, – запевнила вона мене. Її голос звучав звідкись здалека, від чого мені не стало краще.
Едвард схопив мене за зап’ястя – його руки були холодні, немов каміння взимку, – і спустив мене в темряву.
– Готова? – запитав він.
– Відпускай її, – гукнула Аліса.
Я заплющила очі, щоб не бачити темряви навколо себе, і затулила рота, щоб не заволати. Едвард дозволив мені впасти.
Все сталося дуже швидко. Повітря хльоскало попри мене якихось півсекунди, і не встигла я видихнути, як руки Аліси підхопили мене.
Я набила, мабуть, не один синець – її руки були дуже тверді. Вона одразу поставила мене на ноги.
Внизу було тьмяно, але не зовсім темно. Світло, що проникало крізь отвір, слабко освітлювало мокре каміння під моїми ногами. На якусь мить світло зникло, а тоді з’явився Едвард – моє слабке біле світло. Він обняв мене рукою, притиснувши ближче до себе, й почав ніжно підштовхувати вперед. Я обвила обома руками його холодну талію і, підстрибуючи та спотикаючись, йшла по нерівній кам’яній поверхні. До нас долинув дзенькіт металевої решітки.
Тьмяне світло з вулиці швидко загубилося в мороці. Звук моїх важких кроків глухо відлунював; мені здавалося, що тунель дуже широкий, але я не була впевнена. Не було чутно ніяких інших звуків, окрім скаженого калатання мого серця та ковзання моїх підошов по мокрому камінню, – за винятком одного: ззаду долинуло нетерпляче зітхання.
Едвард міцно тримав мене. Вільною рукою він потягнувся до мого обличчя, і я відчула, як його гладкий палець пестить мої вуста. Час від часу Едвард притискався обличчям до мого волосся. Я зрозуміла, що зараз це єдина для нас можливість побути разом, і міцніше пригорнулася до нього.
Поки що я відчувала, що він не відштовхує мене, і цього було достатньо, щоб не звертати уваги на жахливий підземний тунель і не думати про вампірів, які йдуть позаду. Мабуть, його вчинками керувало почуття провини – саме те відчуття, яке змусило його прийти сюди і просити смерті, коли він подумав, що через нього я наклала на себе руки. Але я відчула, як він мовчки торкається мого чола губами, і мені стало байдуже, що штовхало його на це. Принаймні я знову побуду з ним, перш ніж помру. А це набагато краще, ніж довге життя.
Якби ж я могла запитати в нього, що діється! Я хотіла знати, яку смерть нам приготовано – так наче від цього стане легше. Але я не могла говорити, навіть пошепки, тому що ми були оточені. Чужинці могли чути все – кожен мій подих, кожен удар серця.
Дорога під нашими ногами продовжувала спускатися вниз, заводячи нас нижче під землю, й у мене з’явилися перші ознаки клаустрофобії. Тільки Едвардова рука, яка заспокійливо гладила моє обличчя, не дозволяла мені заверещати.
Я не знала, звідки пробивається світло, але замість абсолютної темряви стало сірувато. Ми були в низенькому склепінчастому тунелі. Довгі сліди чорної води просочувалися крізь сіре каміння, немов криваве чорнило.
Мене трусило, я подумала, що це страх. Тільки тоді, коли мої зуби почали клацати, я зрозуміла, що змерзла. Мій одяг був досі мокрий, а температура в підземеллі зимова. Як і шкіра Едварда.
Він збагнув це тоді ж, коли і я, і відпустив мене, тримаючи лише за руку.
– Н-н-ні, – мовила я, клацаючи зубами, і міцно обняла його. Ну і що з того, що я змерзла. Хто знає, скільки часу в нас залишилося?
17
Драконоподібна змія, яка за легендою мешкала у Франції на ріці Сені й перевертала рибацькі човни. Її приборкав архієпископ Руана св. Роман.