Ще більше я здивувалася, коли він наблизився і я побачила його лице. Воно було зовсім не схоже на неприродно вродливі обличчя, які його оточували (він-бо наблизився до нас не сам; навколо нього товпилася ціла група, деякі йшли позаду, інші – попереду, зраджуючи своїми манерами належність до гвардійців). Я не могла вирішити, красиве його обличчя чи ні. Гадаю, риси були ідеальні. Та він так само відрізнявся від решти вампірів, як і я. Його шкіра була біла й напівпрозора, немов шкірка цибулини, і здавалася дуже делікатною – вона контрастувала з довгим чорним волоссям, яке обрамляло його обличчя. Я відчула дивне й нестримне бажання доторкнутися до його щоки, щоб дізнатися, чи м’якша вона за щоку Едварда або Аліси, чи тверда мов крейда. Його очі були червоні, як і у всіх решти, але якісь тьмяні, вкриті молочною пеленою; цікаво, чи бачить він усе чітко, чи як у тумані?
Він наблизився до Джейн, узяв її обличчя своїми паперовими руками й ніжно поцілував у пухкенькі губки, а тоді відступив.
– Так, хазяїне, – усміхнулася Джейн; на її обличчі розцвіла усмішка, вона стала схожа на маленьке янголятко. – Я привела його назад, живого, як ви й хотіли.
– О Джейн, – він також усміхнувся. – Ти так мені допомагаєш!
Він звернув свій затуманений погляд до нас і усміхнувся ще ширше – немов був ув екстазі.
– Аліса та Белла також тут! – вигукнув він, плескаючи в долоні. – Яка приємна несподіванка! Просто чудово!
Я вражено витріщилася на нього – таким неофіційним тоном він вимовив наші імена, наче ми давні друзі й випадково зустрілися тут.
Тоді він повернувся до нашого незграбного поводиря.
– Феліксе, будь такий ласкавий, скажи моїм братам, хто до нас завітав. Упевнений, вони не захочуть таке проґавити.
– Так, хазяїне, – кивнув Фелікс і зник там, звідки ми щойно прийшли.
– Бачиш, Едварде? – дивний вурдалак повернувся до Едварда й усміхнувся, немов добрий дідусь, який повчає свого онука. – Що я тобі казав? Хіба ти не щасливий, що я не дав тобі того, чого ти хотів учора?
– Так, Аро, я щасливий, – погодився Едвард і ще міцніше пригорнув мене за талію.
– Обожнюю щасливі закінчення, – зітхнув Аро. – Вони так рідко трапляються. Але я хочу почути цілу історію. Як це трапилося? Алісо? – він обернувся й подивився на Алісу цікавими тьмяними очима. – Здається, твій брат вважає, що ти ніколи не помиляєшся, але, вочевидь, сталося якесь непорозуміння.
– О, я далеко не ідеальна, – Аліса осліпила його своєю сонячною усмішкою. На перший погляд, вона поводилася зовсім невимушено, тільки її маленькі пальчики стиснулися в тугі кулачки. – Як бачите, я створюю проблеми так само часто, як і вирішую їх.
– Ти занадто скромна, – дорікнув їй Аро. – Мені пощастило стати свідком деяких твоїх незвичайних умінь, і мушу визнати, що не кожен день зустрічаєшся з таким непересічним талантом. Чудесно!
Аліса метнула погляд у бік Едварда. Аро не проґавив цього.
– Прошу вибачення, ми ще не були представлені одне одному належним чином, правда ж? Просто я почуваюся так, ніби уже знаю вас, тож забігаю наперед. Вчора ми вже познайомилися з твоїм братом, за досить незвичних обставин. Розумієш, я наділений таким самим талантом, що й твій брат, от тільки я обмежений у відстані, – похитав головою Аро; судячи з його тону, він неабияк заздрив Едвардові.
– Зате ваш талант потужніший, – кинув Едвард сухо. Дивлячись на Алісу, він коротко пояснив: – Аро потрібен фізичний контакт, щоб почути чиїсь думки, але він чує набагато більше, ніж я. Ти ж знаєш, що я можу чути тільки те, що в тебе на думці зараз. Аро ж чує всі думки, які коли-небудь виникали в твоїй голові.
Аліса звела тонкі брови, а Едвард нахилив голову. Аро не упустив і цього.
– Але якби я міг чути на відстані… – зітхнув Аро, вказавши жестом на них двох і на обмін думками, який щойно відбувся між ними. – Це було б так зручно.
Аро подивився за наші спини. Всі решта повернули голови в тому самому напрямку, навіть Джейн, Алек і Деметрі, який мовчки стояв біля нас.
Я відреагувала найповільніше. Фелікс повернувся, за ним ішли двоє чоловіків, одягнені з ніг до голови в чорне. Обоє були дуже схожі на Аро, один із них мав таке ж саме довге чорне волосся. В другого волосся було сніжно-біле – того самого відтінку, що й обличчя, – воно також розсипалося по плечах. На їхніх обличчях була така ж сама пергаментна шкіра.
Прекрасне тріо з картини Карлайла за останні триста років зовсім не змінилося.
– Марку, Гаю, подивіться-но тільки! – наспівував Аро. – Зрештою, Белла жива, і Аліса також тут, разом із нею! Хіба це не чудово?
Жоден із них двох, здається, не вважав, що слово «чудово» годиться у цьому випадку. Темноволосий чоловік, очевидячки, нудьгував, наче мав можливість уже не одне тисячоліття спостерігати ентузіазм Аро. На обличчі другого застиг кислий вираз.
Та відсутність інтересу з їхнього боку не приборкала радості Аро.
– А тепер послухаймо їхню історію, – майже проспівав Аро своїм прегарним голосом.
Білочубий древній вампір відійшов подалі, рушивши до одного з дерев’яних тронів. Другий зупинився біля Аро і простягнув руку – спочатку я подумала, що він хоче взяти Аро за руку. Але він тільки швиденько торкнувся долоні Аро й опустив руку вниз. Аро вигнув дугою чорну брову. Я здивувалася, що його пергаментна шкіра не луснула від такого руху.
Едвард пирхнув дуже тихо, й Аліса допитливо подивилася на нього.
– Дякую, Марку, – сказав Аро. – Це вельми цікаво.
За якусь мить я зрештою усвідомила, що Марк дозволив Аро прочитати свої думки.
Здається, Марка все це мало цікавило. Він відвернувся від Аро і рушив до крісел біля стіни – либонь, він вирішив приєднатися до того, кого звали Гай. За ним прямували два мовчазні вурдалаки – охоронці, як я розумію. Я помітила, що дві жінки в літніх сукнях підвелись і також підійшли до Гая, ставши в таких самих позах, що й охорона. Сама думка про те, що вампірам потрібна охорона, здалася мені трохи смішною, але, можливо, древні вурдалаки такі ж крихкі, як і їхня шкіра.
Аро хитав головою.
– Дивовижно, – мовив він. – Неймовірно і дивовижно.
Обличчя Аліси був украй зацікавлене. Едвард обернувся до неї й пояснив тихим низьким голосом:
– Марк вловлює стосунки. Він здивований силою наших. Аро усміхнувся.
– Як зручно, – повторив він сам до себе. А тоді заговорив до нас: – Запевняю вас, існує дуже мало речей, які можуть здивувати Марка.
Я подивилася на мертве обличчя Марка й одразу ж повірила цим словам.
– Це так важко зрозуміти, навіть зараз, – міркував Аро, дивлячись на Едвардову руку, яка обнімала мене. Мені було складно слідкувати за хаотичним потоком думок Аро. Тим більше, я щосили намагалася тримати себе в руках. – Як ти можеш стояти так близько біля неї?
– Не без зусиль, – відповів Едвард спокійно.
– І все ж – la tua cantante [18]! Яка розтрата! Едвард ледь чутно розсміявся – без крихти іронії.
– Радше ціна.
– Це дуже висока ціна, – мовив Аро скептично.
– Воно того варте. Аро засміявся.
– Якби я не відчув її запаху в твоїх спогадах, я б ніколи не повірив, що бажання скуштувати чиєїсь крові може бути таким сильним. Я ще ніколи не відчував такого. Більшість із нас багато віддали б заради такого подарунка, але ти…
– Марную такий подарунок, – закінчив Едвард, тепер у його голосі відчувалася іронія.
Аро знову засміявся.
– О, як я сумую за своїм другом Карлайлом! Ти нагадуєш мені його – тільки він не був таким злим.
– Карлайл багато в чому затьмарює мене.
– Я, певна річ, ніколи не думав, що Карлайл зможе контролювати себе й упорається з усіма своїми бажаннями, але тут ти вельми його випередив.
– Навряд чи, – мовив Едвард нетерпляче. Наче його втомили ці формальності. Від цього мені стало ще страшніше; я не могла не уявляти, що за його прогнозом трапиться далі.
– Я задоволений його успіхами, – міркував Аро вголос. – Твої спогади про нього – це справжній подарунок для мене, хоча вони неймовірно мене дивують. Я здивований… що мене тішать його успіхи на обраній ним дорозі. Я очікував, що з часом він зазнає спустошення, ослабне. Я глузував із його плану – знайти послідовників, які поділятимуть такі ж погляди. Однак тепер я щасливий, що помилявся.