— Яка примха? — він нічого не розумів.
— Якщо хочеш мною погратися, а тоді покинути, то не треба. Я повертаюся додому.
І він раптом зрозумів, і обійняв так міцно, як тільки міг.
— Лінко… Я знаю, що тобі в житті перепало. Але я… Я думаю про тебе, про вас… Серйозно. Я не такий, як він. Я ніколи… Для мене ти завжди була мрією, розумієш? Найкращою, найпрекраснішою дівчиною на світі. Не знаю, як можна було відмовитися від такої. Я закохався в тебе, щойно побачив. Іще тоді, пам’ятаєш? Мені здавалося, що ти мене зневажаєш, бо я селюк, який не вартий твого мізинця. А тоді виявилося, що в тебе є він, і в мене жодних шансів. Під час тієї поїздки…
Він весь аж тремтів, а Лінка глянула на нього й усе зрозуміла. Що це серйозно. І поцілувала його. Вони цілувалися, наче зголоднілі, бо нарешті по-справжньому, без жодних перешкод, могли насититися одне одним. Але враз Оскар щось почув.
— Здається, принцеса прокинулася, — сказав. — Ходімо до неї.
Коли Наталія приземлилася з мамою в Лагуші, то думала лише про те, що вже проплакала половину канікул, а тепер проплаче решту. Нічого не вдієш. Може, легше плакати в Португалії біля басейна, ніж у Польщі в багатоповерхівці. Принаймні можна собі поплавати, випити коктейль у приємному барі на пляжі, ще й позасмагати. Ні, розпач за різних обставин таки відмінний. Загалом вона раділа, що знову опинилася тут, хоча почуття поразки не полишало її й на мить.
Наталія любила цей будинок. Мама завжди винаймала його щонайменше на кілька тижнів. Вона звикала до певних місць. Наталія чудово її розуміла. Вона теж із полегшею ввійшла досередини. Минулого року сюди не приїздила, усі канікули провела в кризовому центрі. Як добре, що в них є це місце!
— То що? Переодягаємося та йдемо на пляж?
— Звичайно, — усміхнулася Наталія й почала розпаковувати речі. Вона привезла із собою цілу купу одягу, розраховуючи, що це її бодай трішки втішить. Лише купальників узяла чотири. Вибрала червоний, бо він був найсексуальніший. Вільного крою легка сукенка ледь світлішого відтінку, босоніжки на платформі.
— Краще візьми сандалі. У такому взутті на пляж?
— Облиш, мамо. Я їх візьму із собою. Ми ж поки що до бару, га? Мені явно треба випити.
Мама занепокоєно глянула на доньку.
— Я пожартувала. Але ходімо, візьмемо собі по коктейлю, чого там.
Це завжди був їхній улюблений бар. Не те, щоб вибір великий. У цій місцевості були три бари. Один величезний, із гучною музикою. Другий, здається, лише для місцевих, бо в ньому вона завжди почувалася ніяково. І цей, біля самого пляжу.
Звичайні столики й стільці, жодних вишуканих інтер’єрів, меню на аркуші А4. І ще цей краєвид. Затока, скелі…
— Bom dia. Dos cervejas рог favor. E as sardinhas. Obrigada1.
Наталія не була певна, чи не робить помилок, але їй подобалося, що вона може бодай щось сказати португальською. Зрештою, вона вже зрозуміла, що не весь світ говорить англійською. Тут, у маленькому містечку, у цьому аж ніяк не можна бути впевненою.
Принесли пиво й смажену рибку. Наталія думала, що саме так і треба проводити канікули. То й добре. Азор її більше не обходив, було — та загуло. Вона вже не сумувала за ним. А те, що не вступила до медичного, її теж перестало турбувати. Крім цього, з колонок залунала пісня… Фадо. Її улюблена. Наталія заплющила очі. А коли відкрила, то побачила його. Він саме заходив до бару. Їхні очі зустрілися. Лео. Її прекрасний Лео. Востаннє вона бачила його два роки тому, але здалеку. Він завжди був недосяжний. Але не сьогодні. Зараз достатньо простягнути руку. Та й вона змінилася. Перестала бути такою несміливою.
Виявилося, що досить одного погляду. І ось вони йдуть понад морем удвох. Наталія сподівалася, що мама не образилася, що донька вже першого дня не проводить часу з нею. Бо Наталія думала про одне. Про те, що мріяла про цю зустріч багато років, а здійснилася мрія саме тепер, коли вона в найгіршому стані, у найчорніший період її життя. І от їй вдалося з ним познайомитися.
— Hey, I think we’ve met, — сказав він. — Гадаю, ми вже бачилися.
— Так, — відповіла Наталія польською. — Я була закохана в тебе дуже давно, знаєш? Але ти завжди десь зникав, я не могла з тобою навіть поговорити. Лише тепер.
— What? — здивувався хлопець. — Що?
— Nothing. — відповіла вона. — Нічого. Sim. Yes, we have.
Так, колись ми вже познайомилися. Принаймні, бачилися. Це було так давно, немовби в іншому столітті.
Каська лежала в шезлонгу й читала біографію Фріди Кало. Краплі солоної води висихали на її шкірі, залишаючи білі крапочки. Біля неї, праворуч, лежала мама, ліворуч — тато. Названі батьки Каськи теж читали, кожне свою книжку.