— Зроби краще, — сказав і сам злякався своєї сміливості Ільченко.
— А чого б це? Не забагато буде? — насупився хлопець.
— Мені подобається, — заперечила лятавка, повернулася обличчям туди, звідкіля прибули Мусій з Мар’яною, і щось швидко-швидко зашепотіла. Як не тихо, але Пройдисвіт розібрав, що мови цієї він не лише не знає, але й ніколи не чув. — Мені сподобалася твоя мужність, — повернулася вона до Пройдисвіта. Другий… — неясно додала дівчина з неба.
Помовчали.
А про що говорити у такій ситуації?
— Мені треба до Дубоссар, — знову заговорила лятавка.
Мусій хотів було сказати: «Ти що, дороги не знаєш, коли аж сюди залетіла?», — та вчасно прикусив язика. Сміливість сміливістю, а дурість дурістю. Шлях до Дубоссар він знав аж надто добре.
— Нас віднесло вбік, гадаю, що дуже далеко.
Ільченкові здалося, що вона про щось мовчить, проте він теж знову помовчав. Тобто помовчав стільки часу, скільки треба, аби порахувати до трьох.
— Я їду до Букурешта. Можу провести.
Мусій аж сам здивувався, почувши свої власні слова. Тільки Бог може знати, як у Дубоссарах, де, здається, є свій гетьман, зустрінуть гінця гетьмана Мазепи.
За місяць до того.
Як це завжди буває, одні змирилися, і профоси їх вели або навіть несли. Інші пручалися, билися, кричали про свою невинність. Борка Чорний намагався довести, що він двічі поранений спереду, а втретє, у спину, — то вже коли всі тікали. Мирон Іванов — що шведи зайшли з тилу і дали залп. Васька Алейников — що його випадково хтось зі своїх ткнув іззаду багнетом.
Та профоси, як завжди, нікого й нічого не слухали. Вони вели, волокли, інколи несли нещасних, ставили їх на барила, накидали на шиї петлі, які команда кінних в’язала на гілки, вибивали барила з-під ніг і котили їх до наступних гілок.
Офіцери спостерігали за стратою з кам’яними обличчями. Наказав Великий Государ{18} стратити всіх поранених у спину,[34] — значить, усіх. І скажіть спасибі, що не змушує нас самих працювати катами. Як колись після стрілецького бунту.
Дехто — особливо з іноземців, ветеранів багатьох воєн — розумів, що винен у поразці сам Петро, який розкидав війська, вважаючи, що Карл далеко, а Карл виявився близько і пішов громити по частинах. І тут без поранених у спину ніяк не могло обійтися.
Але ті, хто ловив себе на такій думці, починали читати молитви — не дай Боже, Петро здогадається.
Проте ця історія мала продовження. За два тижні.
…Підпрапорщик{19} Яків Ґава, прозваний так ще в дитинстві, перев’язав голову рукавом сорочки мертвого однополчанина. Царство тобі небесне, Петре, не найкращою людиною ти був, ну та хай тобі Бог простить, як я прощаю.
А от повертатися до своїх не можна. Подряпина незначна, до того ж на потилиці. А якщо цар сказав: «усіх», значить, усіх.
Ґава закусив губу, згадуючи минулу сутичку.
Здавалося, німецький генерал, який ними командував, усе розрахував правильно. Росіян було набагато більше, також у них у складі кожного полку була команда списоносців — у шведів списів не було. До того ж майже всі російські кавалеристи були з «кіннотників старих служб», тобто ветеранами боїв з турками й татарами.[35] Та й у цій війні не перший раз. Сам він, Яків, уперше увігнав списа в татарина під Білгородом, невдовзі по закінченні Чигиринських походів. А бій був чисто кавалерійський, піхоти не мали ані ті, ані інші.
Проте генерал не врахував, що важкі німецькі сідла, амуніція та озброєння, які Петро змавпував у німців, були заважкими для ногайських коней, що поставлялися до російського війська.
А головне… Не той був настрій у війську, не той. Коли вони відбивали татарський напад на Білгород, то все було ясно — за тобою або твоя родина, або, якщо в самого нікого немає, такі ж, як ти, православні. Храми Божі в тебе за спиною. То й билися — може, не всі вміло, проте всі хоробро. Погнали татар. Дорогою ціною, але погнали.
І потім, коли ходили на Казі-Кармен, теж усе було ясно — буде фортеця нашою, важче буде нападати татарам. Отож що гетьманові козаки, що государеві ратні люди — ніхто не тікав від пострілів. Узяли Казі-Кармен.
А ця війна… Навіщо вона? Мовчали всі, ясна річ, бо довгий язик з головою рубають, але не той був настрій.
До того ж учора саме ці шведи розбили чисельно більший російський загін, яким командував САМ.
І не пішов Петро Олексійович за поразку помщатися, нас послав, а сам не пішов.[36]