— Спокійно, це отруєння арсеном. Воно не заразне.
Ільченко спік раків, бо перед ким-ким, а перед нею він не хотів показатися боягузом.
— Так он воно що… Хтось потруїв людей на хуторі, тож еманації… відлуння їх агонії… я почула.
— Треба ноги виносити, бо ми їм нічим не допоможемо, нещасним отим, а самі в халепу можемо ускочити.
Люба кивнула, але потім виправилася:
— Потрібен ще один кінь, а краще два. Раптом з одним щось трапиться?
— Хочеш, щоб нас через тавро повісили як убивць і конокрадів?
— Подивитися треба. Може, тавро переробити можна. Я вмію загоювати так, що ніхто не помітить недавнього опіку.
Це значно міняло справу.
— Гадаю, — продовжила дівчина, — туди треба йти всім, бо, хоча я людей і чую, але в цих місцях — кроків за двісті, тож учотирьох легше відбрехатися або відстрілятися. І візьми тіло…
Мусій був згоден: так кидати мерця негоже, якщо є можливість, треба до житла доправити, тоді його з іншими піп відспіває, — про всяк випадок узяв ще й старий карабін нещасного, який, мабуть, пам’ятав іще Жовті Води. Не привчений був зброю кидати.
Мукання недоєних корів та іржання коней підказали здалеку, що всі на хуторі мертві.
Усіх виявилося п’ятеро, з тим, що доповз до лісу, шестеро.
Господар, уже дуже старий і, скоріше за все, вже абшитований{22} старшина (невеликий старшина), його донька чи невістка, її син — років шести-семи (у Мусія стислося серце, хоча мертвих дітей він бачив-перебачив), служниця та робітник.
— Мар’яно, подій корів, а я дрохву зготую, тутешніх наїдків їсти не можна.
— А яйця з курника?
— Ну це можна. Богдане, постій на чатах.
Мусій сам здивувався, як легко й просто в нього це вийшло — наказати лятавцеві.
Щоправда, він давно здогадався, що це — лятавець-молодик, недосвідчений.
— А тут трус робили, — несподівано заявила Люба.
Мусій знизав плечима. На перший погляд усе — чи майже все — знаходилося на своїх місцях, у тому числі на стінах висіли аж дві шаблі та рушниця, які коштували чималих грошей.
Проте Люба пальцем указала на долівку, якраз під рушницею.
Там лежав кремінчик.
Сердюк зняв рушницю з гвіздків. Як і в більшості випадків, у прикладі була невелика скринька для кременів, яку явно нещодавно відкривали.
Вочевидь, один камінчик і випав — і цього не помітили.
Ясно, шукали якийсь папір. Але навіщо так складно? Адже можна було забрати ті речі, які чогось коштують, і видати все за грабіж. Або просто спалити хату, і ніхто нічого не розбере. Про всяк випадок він подивився у лядунку — набоїв не було. Так, це був би непоганий сховок — згорнути папір текстом усередину і склеїти з нього набій. Але нічого не було. Чи було, але знайшли та забрали з собою?
Несподівано Мусія осінило. Він узяв карабін мертвяка, витяг з ложа шомпол і його роздвоєним кінцем вийняв кулю зі ствола. Вона була, як і личить, загорнута в паперовий пиж. Однак, попри його сподівання, на папері нічого не було написано.
— Дай сюди. — Лятавка провела довкола поглядом, чомусь зняла зі стіни порохівницю, зроблену у вигляді рога, не без зусиль відкрила щільно підігнану кришку і засунула папір у порох.
Потім вона швидко обмацала поглядом того мертвого, що його знайшли в лісі, і з правого ходака{23} витягла шматок — шматок пергаменту. Придивившись, Ільченко зрозумів, що шматок прямокутний і має більше десятка прорізів, а його краї позначені літерами — аз, буки, веді, глаголь. Причому позначені з обох боків.
— Гетьман отаку штуку в ладанці носить,[37] — втрутилася Мар’яна, що якраз зайшла до хати з молоком. — Говорив якось пан Кочубей. А на мене й уваги не звернув.
— Її можна покласти чотирма різними способами, — пояснила лятавка. І начебто без усякого зв’язку додала: — Вони повернуться.
А у відповідь на здивовані погляди пояснила:
— Чому намагалися трус приховати, чому хату не підпалили? Вони сподіваються повернутися. І не хочуть, аби хтось здогадався, що вони шукають.
Мусій ляснув себе долонею по лобі.
— Йолоп я! Хто б не підійшов, одразу почує: корови не мукають, отже, їх подоїли. Збираймося! Ти дійсно можеш тавро змінити? То зробимо це в лісі. Брат твій шаблею володіє? Тоді хай візьме одну.
— Гадаю, не треба. Почекай. — Лятавка взяла зі стола книгу й перегорнула кілька сторінок. — Вони її гріли свічкою. Бачиш — не лише віск на сторінках, але й сліди кіптяви. Не знають іншого невидимого чорнила, окрім того, що проявляється від нагрівання. А мені, — вона весело посміхнулася, — і не треба. — І рішуче додала: — Твоя правда. Ходімо звідси.