Проте коли преображенець почув про смерть цілої родини, яку люди, що не знали слова «арсен» та симптомів отруєння ним, списували на чаклунів, — він відчув, що тут є якийсь зв’язок. Власне, він не те щоб вірив у Мусієву причетність — він просто інтуїтивно відчув (хоча слова «інтуїція» і не знав), що Мусій там побував. Злива не могла не змити слідів, ворожіння по кістках було дуже приблизне, проте, маючи зараз по два коня на кожного, він міг іти зигзагом, прочісуючи місцевість.
— Тебя-то как зовут? — дещо запізно звернувся він до калмика.
— Айюка, о мірзо. Коли батько перейшов до жовтої віри,[38] він назвав мене на честь хана — тоді ще, здається, шах-заде.[39] А може, вже й хана — не пам’ятаю.
— Добро. За царем служба не пропадает. Поймаем вора — награжден будешь.
Айюка здивовано витріщився, і Борисов, гадаючи, що він не розуміє російської мови, повторив татарською. Ногаєць-калмик розсипався у подяках, а Аркадій Петрович так і не здогадався, що «дикун» насправді володіє російською, принаймні краще, аніж він — татарською. Серед дружин Айюкового батька була росіянка… Це її батько, кінний стрілець, повернувшись з походу, побачив могилу свого батька, котрого за якусь дрібницю побив великий пан. Так побив, що старий помер. Отож Пафнутій почекав, поки пан з усією своєю свитою нап’ється до нестями (це трапилося першого ж свята), підпер двері колодою, викресав вогонь… Сів на коня та не зупинявся, поки не добрався до калмиків, яким дуже потрібні були люди, що професійно володіли вогнепальною, зброєю. Після смерті рідної матері саме ця росіянка найбільше турбувалася про дитину. Але з таким, як Борисов, — менше скажеш, довше житимеш.
— Думаєш, як би гетьмана попередити? — Люба уважно подивилася Ільченкові у вічі. Той кивнув. — Не переймайся, він усе зрозуміє. Скоріше за все, це його люди пустили отруту в хід. І навіть якщо не гетьманові… Звісно, люди будуть говорити про хворобу або про чари. Та Мазепа на таке не поведеться. Він зрозуміє, що то отрута, а хто може отруїти? Список короткий. А доказів немає… Навіть якщо люди Мазепи доведуть, що люди Кочубея шукали, хто там до шведів ходить, ну то й що? Зраду винюхували.
Мусій погодився, проте на душі було поганенько.
— Мене, — продовжувала лятавка, — інше більше цікавить, проте ти чомусь цього не помітив.
— Та все я помітив. Собак на хуторі не було. Але чому — не розумію, та навряд чи варто час витрачати на здогадки.
— Може, й не варто. Але собак на своїх хуторах не тримають вовкулаки.
— Не може бути!
— Так, усі мертві — звичайні люди, це точно.
— Може, помер пес? — ще не договоривши до кінця, Пройдисвіт зрозумів, що бовкнув дурницю. Саме тому, що собака може померти, на хуторах тримають їх по кілька, а тут жодних слідів собачих не було взагалі.
— А ти помітив там хоч якийсь одяг, що не підходить для тих, кого ми бачили? — І, зустрівши здивований погляд Мусія, пояснила: — На хуторі не було ані чорнила, щоб писати невидимо, ані речовини, аби воно зробилося видимим. А померлий у лісі мав із собою і лист, і шифр…
Слова «шифр» Ільченко не знав, проте здогадався.
— Чого зазвичай не буває. Отже, десь у лісі — таємна схованка, тож, відчувши, що може померти, він туди все поніс. Я це до того, що вовкулака міг бути лише свій, із жильців хутора, інакше нічого його й пускати — хай зі сховку бере.
— Було! — раптом різко втрутилася Мар’яна. — Біля стайні зберігся слід — там сонця немає, багно не висохло. Такий слід, що пальців на три більший, аніж у нього. — Вона кивнула у Мусіїв бік.
Ну, це міг бути слід й одного з тих, що обшук робили.
Але лятавка закусила губу, притислася разом з конем до Ільченка й до його мула, потім заїхала вперед, розвернулася, — і сердюк лише при повороті зрозумів, що вона тримає його німецький пістоль, той, що зі срібною кулею.
Потім у її очах замиготіли якісь спалахи, Мусій міг об заклад побитися — різнокольорові. Богдан зіскочив з коня, тобто спробував зіскочити, бо йому не вдалося й стати на землю — полетів сторчголов, і то вже не кінь був, а голий чоловік, що намагався заволодіти Богдановою рушницею.
Проте ляснув постріл, і на землі в агонії забилося кінське тіло.
— Двічі вперше бачу. Вперше бачу коня-перевертня. І вперше бачу перевертня, який після смерті стає твариною, а не людиною. Що ж, Богдане, походиш іще пішки.