— До речі, — змінила тему лятавка, бо вони все одно ні до чого не договорилися: згадували все, хто що чув про перевертнів, але ніхто не чув нічого схожого, — я бачу, ти трохи жалкуєш, що погодився мене супроводити до Дубоссар. І все ж це краще для самого тебе. Якщо той, у зеленому мундирі, шукає тебе не сам від себе, а ведеться розшук, то чекатимуть на тебе біля кордону з Молдовою. А я тебе з Дубоссар переправлю до Кілії або до Акермана. А там попливеш до… радила б напрямець до Дамаска, без усяких там Букурештів. Ну читала я, читала твої папери. Кажу ж тобі, можу бачити крізь тканину. До речі, а хто гетьманує в Ягорлику та Дубоссарах? Чи досі Стецик?
— Я чув, Петрик, хоча я про нього мало знаю. Він колись закликав Палія, щоб ішов до нього, але Палій відмовився.
Власне, і про Стецика він знав мало. Все його дитинство пройшло під час війн, причому руку кожного з монархів тримав якийсь гетьман. Після того як турків (і гетьманів «з руки султана») вигнали, останні мешкали в Ягорлику та Дубоссарах, приходячи з татарами на наші землі. Палій кілька разів пробував здобути ці міста, саме під час першого походу Мусій приєднався до козаків, під час другого — потрапив у полон.
Чого не знав Ільченко — так це того, що за умовами договорів з Польщею та Росією ці гетьмани мали зректися влади над Україною. Але кримському уряду спало на думку зберегти це гетьманство як таке. Оскільки в Ягорлику, Дубоссарах та навколо існувало християнське населення (як українське, так і молдавське), то хан убивав кількох зайців одним пострілом — давав християнам правителя їхньої віри, створював невелике, але все ж військо в тилу завжди неспокійних ногайців, мав ставленика, якого можна використати в пропаганді.
— Він, Петрик, — несподівано та з якоюсь люттю втрутилася Мар’яна, — якийсь родич Кочубеям, Жужченкам та Іскрам. І одружений був з Кочубеєвою небогою.
Мусій намотав собі на вус, що, мабуть, отой Петрик уже тоді був значною людиною, бо дозвіл на шлюб з родичкою церква дає неохоче. І майже одразу почув підтвердження своїм думкам:
— Щось там дійсно дивне із цим шлюбом. Згодом він утік на Січ, полишивши записку, що в усьому винна жінка. Там його обрали писарем, пробув десь рік, потім подався до хана, щось таке йому повідомив, що хан дав йому булаву. Він закликав до повстання проти Москви та старшин-дуків. Та за ним майже ніхто не пішов.
Лятавка запитливо подивилася на сердюка, і той пояснив:
— Що дуки часто забувають про Бога і гноблять людей — це чистісінька правда. Утиски Москви — також не брехня. Проте все ж… Тим, хто під ляхами залишився, набагато гірше доводиться. У самій Московії простим людям теж набагато гірше живеться, бачив я, коли наш полк під Псков посилали. У них, бувало, тих, хто на панщині мало робить, розпеченим залізом катують, навіть таке буває, що на ноги кайдани надягають і так женуть на панщину.[40] У нас не так. Тож не дивно, що люди не піднялися. Які б не погані були старшини, а міняти їх на орду — нема дурних.
Люба кивнула.
— Попереду село. Будемо об’їжджати чи?..
— Чи, — відрубав Мусій. — Нас уже помітили, отож не звертаймо зі шляху.
Село було невеличке — з десяток хат, щоправда…
— А село це колись набагато більше було…
— Так, коли я йшов через нього, з неволі повертаючись, то хат було втричі більше.
Вони в’їхали, жінки кидали на них погляди, проте, звісно, ніхто ні про що не питав.
— Мусію, я щось побачила.
Ільченко й сам побачив те саме, але його це не здивувало. Не здивувало настільки, що він не одразу втямив, про що каже його коханка.
— І в старого того, і в диякона — в обох…
— Відрубане ліве вухо. Так ляхи карали. Якщо взяли зі зброєю, то на палю, якщо ж зброї не знайшли, але село причетне до повстання, то відрубували чоловікам ліве вухо.[41] Мовляв, якщо буде тут заворушення, то теж сядеш.
Лятавка здригнулася, як від удару.
— Не знала. Не знала.
Ільченко не вперше спіймав себе на думці, що одновухих багато. Схоже, всі, геть усі билися до останнього (сокира теж зброя)…
Але вголос він нічого не сказав. Інші також примовкли.
Мовчали довго. Вже й село залишилося далеко позаду, вже й кількох чоловіків оминули, які поверталися звідкілясь (усі одновухі), а все мовчали.
І домовчалися до ляхів.
На щастя, їх було лише троє.
Власне, у Мусія вистачило б витримки пропустити їх далі, хоча щось рвалося зсередини. Чого 6 це? Він не вперше бачив помічених.