— Вони вдвох перебралися до нас, чому — не знаю. Ви зробили добру справу, бо він нас усіх мучив. Але кадж… — Упіймавши здивовані погляди, віла пояснила, що це — злий чарівник, зовсім не схожий на людину, і продовжила: —…він буде помщатися вам за загибель союзника. А вони з вішапом уміють домовлятися із заморськими духами, які крутять повітрям.
Жест, яким віла підтвердила свої слова, нагадав мандрівникам знайоме, і навіть дуже знайоме, кручення повітря.
— Стикалися ми… — почав ворожбит. — Причому тут, а не за морем.
— Зараз деякі з них живуть тут. Про те, що отам, — віла вказала рукою на захід, — є Новий Світ, знаєте?
Мандрівники перезирнулися.
— На Січі хтось звідтіля жив. Я чув від січовиків,[62] — сказав Яків.
— Ну так от. У тому Новому Світі жили різні духи, у тому числі такі, які крутять повітря…
Самовіла знову рукою зобразила смерч.
— …А зараз деякі з них перебралися до нас. Вішап та каджі вміли їм наказувати, але краще в них виходило, коли вони були разом. Особливо вони люблять гратися, як кіт з мишкою, з тими, хто має чаклунські здібності, але слабкі.
«Оце наш випадок!»
— Я можу супроводжувати вас кілька днів. Полечу попереду.
— А раптом хтось побачить? — засумнівався Яків.
— Ти ні мене, ні вішапа не побачив би, якби я сама того не захотіла. Він би побачив…
«Отже, я таки за Мар’яну сильніший».
— А вона — й поготів.
Мар’яна показала Мусієві язика.
Вони рухалися досить пожвавленим шляхом, що Мусію не дуже подобалося. Ні, не тільки тому, що серед купців та їхньої обслуги міг знайтися ворожбит, який побачив би вілу. І не тільки тому, що якийсь знатний турок (а один такий уже траплявся) міг би не порахуватися з грамотами Петрика: не така вже й важлива фігура — Петрик Іваненко. (Грамоти волоського господаря Мусій утопив, бо якби якісь турки їх обшукали й виявити два комплекти грамот, було б ясно, що вони шпигуни.)
Як не дивно, загрубілого, зачерствілого у походах вояка мучила думка: якщо на них налетить смерч, то загинуть і невинні люди!
Раніше, при штурмах, такі питання його не хвилювали.
Майнула думка, що так його змінила зустріч із лятавкою.
Проте на його натяк про черські стежки віла відповіла, що це буде підозріло і не дасть виграшу в часі, бо вони дуже звивисті.
Вони не знали, що група Борисова, маючи по двоє коней на кожного і дуже вагомі папери, у тому числі скріплені султанською тугрою,{44} скорочує відстань, а назустріч їм зі Стамбула виїхала група, послана Сулейманом.
А тим часом.
Настрій у Петра був кепський. По-перше, надійшло повідомлення, що на Ладозі вже вкотре затонув тільки-но побудований корабель. По-друге, внаправляючись до Преображенського приказу, він по дорозі помітив метушню за парканом одного з дворів, запитав, що там коїться, і йому відповіли, що господар забажав, аби йому затопили лазню.
Як це так: щойно забажав — і відразу в лазню?
Тому Великий Государ заїхав у Кремль, продиктував указ, аби лазні по всій державі топили лише по неділях,[63] між обіднею та вечернею, та другий, аби навколо Ладоги прорили обвідний канал і побудовані на Олонецьких верф’ях кораблі йшли б цим каналом.[64] Думка: що буде в морі з кораблями, які тонуть в озері, — Великому Государю навіть випадково в голову забрести не могла. Заодно згадав захоплений документ — висновок шведської комісії про те, що побудувати порт у бухті Рогервик неможливо, там наводилися і десятки причин; продиктував ще один указ — побудувати порт у Рогервику.[65]
Майнула думка: «Любой ценой!». Вислів сподобався, Петро кілька разів повторив: «Любой ценой, любой ценой».
Після цього Петро Олексійович зволів прослідувати в застінок.
Крамольник висів на дибі, здається, вже непритомний. Петро взяв длінник,{45} ударив з усієї своєї богатирської сили.[66]
Нещасний розплющив очі.
— Как ты, умный человек, пошёл против МЕНЯ?!
Допитуваний підняв голову, обличчя його неначе одухотворилося.
— Ум… любит простор… а у тебя ему… тесно.[67]
— Ко-ле-со-вать! — тихо прошепотів Петро, не сумніваючись, що його почують.
Три дні минули тихо й мирно.
— Якщо й сьогодні все буде гаразд, попрощаюся з вами та полечу додому.
62
Наприкінці XVII ст. серед запорозьких козаків дійсно був один американець з Массачусетса, що втік з турецького полону.
65
I висновок шведської комісії, і захоплення цього документа росіянами, й указ Петра — історичні факти. Будівництво у Рогервику (сучасне місто Палдіскі) тривало понад сто років — і так нічого й не побудували. Військову базу там спорудили лише в радянські часи, за допомогою машин.
66
Ми якось забуваємо, що за все друге тисячоліття нашої ери Петро І був єдиним правителем, який власноручно катував і власноручно страчував. До такого не доходили не лише Філіп II чи Марія Кривава, але й Чингісхан з Тамерланом.