Мусій ухитрився з незручного становища полоснути коня — і той рвонув так, що перед Джемалем на повний зріст постала небезпека злетіти разом з конем у прірву, але він упорався в останні півмиті, а Мусій побіг. Розуміючи, куди він біжить, джебелій намагався вижати з коня все, проте Ільченко, відкинувши палаш, розвернувся з рушницею в руках, коли той був за кілька кроків, — і одразу ж після пострілу був збитий конем з ніг.
Утім, Джемаль цього вже не побачив. Неможливо нічого бачити, коли куля влучає в око, хай навіть лише в одне.
Боліло все. Чомусь найгострішим був біль у вусі, яке, ймовірно, скаржилося на те, що йому зіпсували вигляд. Крім вуха, боліли рана на боці, синці по всьому тілі й голова — мабуть, за компанію.
Сердюк зміг упіймати лише двох коней, яких після обшуку торб довелося відпустити, так само як і полишити зброю та одяг убитих — біс їх знає, оцих бусурманів, може, ці каптани, шаблі, стволи тут будь-хто впізнає. І взагалі, треба тікати, поки третій кінь — той, що втік, — погоні не привів.
Добре, що в торбах і поясах знайшлося чимало грошей.
Тепер точно вистачить, якщо тільки не впіймають та не повісять за вбивство.
Це трапилося наступного дня. Мусій якраз під’їхав до дерев’яного мостика, перекинутого через струмок, але йому не сподобалися кущі на тому березі, тож він звернув, піднявся на пагорб, уважно роздивився — ні, чисті кущі, нікого, окрім птахів, немає. Ну ще, можливо, їжаки чи вужаки.
Суто інстинктивно, не думаючи, Мусій подивився назад.
Шляхом рухався караван.
Що ж, є сенс почекати. Втім, необов’язково чекати на вершині.
Мандрівник спустився до води, напоїв мулів, напився сам.
Після кожного поруху кортіло вилаятися, бо боліло все тіло.
Потім повернувся на шлях, і коли показалися передові — двоє, явні розвідники, одному років тридцять, другому не більше п’ятнадцяти, звернувся до них:
— Салям-алейкум!
Відповів лише один, той, що дорослий.
— Хто в цьому каравані караван-баші?
Чолов’яга вибухнув цілою тирадою, з якої ворожбит зрозумів менше половини слів.
Довелося перепитувати, і коли вже підійшли головні сили каравану, то з’ясувалося, що караван-баші — це у мусульман, а тут старших двоє — примчул{58} Міхай та капітан турми{59} Петр Бокшич із Дубровника.
Міхай, як і слід було чекати, виявився влахом, проте і він, і Бокшич, розмовляли слов’янською, схожою на ту, якою служать у церкві.
Зрозумівши Мусієве прохання, вони перезирнулися, і лише тоді потворник втямив, що він і сам ніколи б не прийняв до каравану невідомого посеред шляху: а раптом це шпег розбійників?
Проте капітан наморщив лоба, щось сказав примчулові влахською і повідомив сердюкові, що їхня турма йде до Афін.
Це влаштовувало Пройдисвіта, бо саме до Афін і радила добратися самовіла.
Проте ані він, ані вона не знали, що торгівля з Афінами давно вже не була надто жвавою і каравани з напівнезалежного Дубровника ходили туди по суші вкрай рідко. Якщо дубровницькому купцеві бувало щось треба в Афінах, то йшли туди морем.
Тому Петр (вимовлялося через дуже тверде «е», Петр) Бокшич у кожному зустрічному підозрював шпигуна, якого могли підкинути не лише «офіційні органи» (кажучи невідомою купцеві термінологією), але й будь-яка впливова людина.
І не лише Петр. Просто він тримав свої підозри при собі, але не всі були такими витривалими. Молодики схильні думати, що вони розумніші за всіх.
Петрів небіж, Милоє, теж Бокшич, почекавши, поки приблуда займе своє місце в каравані, звернувся до дядька італійською, якою в Дубровнику володіли всі.
— А якщо його підіслали?
— Тоді він побачить усе… — посміхнувся дядько.
Маючи певний досвід, п’ятдесятирічний купець волів тримати можливого шпигуна перед очима. І переконати його, що жодного злочину проти султанської влади тут немає.
Щоправда, османську владу давно вже не хвилювало питання, чи відповідають звинувачення дійсності. Проте дубровчан звинувачувати, наприклад, у шпигунстві на користь Данії чи Баварії не сміли. Місто захищало своїх, і той, хто згубив дубровчанина, міг раптом дізнатися, що султану відомо таке, чого начебто ніхто й знати не міг, причому дізнатися вже від султанських катів.
— Ми ж не зараз купуватимемо. Для нас уже купив Костянтинос.
Насправді все було просто. Із регіонів, які прилягали до Егейського моря, заборонялося вивозити сап’ян та віск.[74] У той же час майстерні, які виготовляли сап’ян, залишалися. Пасіки також нікуди не ділися.