До недавніх часів продукцію сап’янових майстерень закуповували стамбульські купці для знаті (і нав’язували свої ціни), проте стамбульське купецтво жорстоко постраждало від терору під час Великої війни — їх страчували, аби мати привід для конфіскації багатств, бо не могли вигадати іншого способу фінансування війська.
Комерційні зв’язки зруйнувалися, і Бокшич вирішив зайняти місце, що звільнилося, але першу експедицію зробити сушею, аби не напоротися на неприємності на митниці, бо хоча дубровчани не платили мита, однак митники у порту могли здогадатися, що до чого.
— В Афінах він відокремиться від нас, а до Афін ми безгрішні.
— Il a de grenades.[75] — Роб здебільшого звертався до Борисова французькою, бо російську знав дуже погано.
Загибель ще одного ворожбита Айюка відчув дуже добре (бо був найближче до того місця), і коли їм на очі потрапила гірська стежка, ногаєць сказав, що вбивство сталося десь на ній.
— Подивитися треба, чи не нашого… там убили?
Кемпбел дивився на місце бою і раптом (він недаремно вважався ясновидцем) зрозумів, що козак не знав про цю трійцю, а засідку влаштовував на них.
«А якби ми попалися?»
Відповідь виходила невтішна.
Айюка — лучник, і тут був лучник, й одразу видно — добрий… Ось він лежить. Сам він, Роб Кемпбел, майстер палаша — проте цей, з кулею в оці, зразу видно, володів шаблею ніяк не гірше, небезпечний був супротивник, ще невідомо, хто з нас двох узяв би гору.
Так, нас на одного більше, аніж їх було.
Та Борисов — страшний ворог, особливо під час допиту. Найменшу брехню чує, відчуває, чим кого налякати. Однак коли супротивник ще не в кайданах, коли в нього в руках щось гостре, то якийсь не такий уже й грізний містер Аркадій.
Слуга — він і є слуга. Не боягуз, проте не більше.
Роб зустрівся очима з Айюкою і відчув, що думки ногайця течуть у схожому руслі.
За одним винятком.
Дивлячись на сліди, розуміючи, як продумано і хоробро діяв козак, Роб відчував до нього повагу. Якби йому, Робу Кемпбелу, вдалося провести такий бій, він би пишався собою.
Айюка теж оцінив ворога, проте повага — це не про нього. Він узагалі відчував світ дещо інакше.
А Робу все частіше пригадувалося рідне прислів’я: «Крук крукові ока не виклює».[76]
«Погане місце». Пройдисвіт оглянув руїни, біля яких караван зробив падалище.{60}
Найстарішими були руїни замку. Сердюк, звісно, не знав, що в часи, коли візантійці, болгари, серби, угорці та хрестоносці воювали за методою «всі проти всіх», замки будувалися на відстані дня путі один від одного, бо всі розуміли необхідність хоч якось захищати купців. Турки ж нищили замки, аби вони не стали опорними пунктами у разі повстання.
Проте наведений турками порядок на дорогах, яким так захоплювалися європейські мандрівники, проіснував не більше ста років.
Зважаючи на жорстокість турецьких порядків вибір — або ти тікаєш у гори, або сідаєш на палю — поставав не просто часто, а дуже часто.
Грабували, причому у фантастичних масштабах, і турецькі війська.
Дербенджіїв у цій окрузі не було, бо їх мало виставляти оце саме село, руїни якого лежали навколо руїн замку. Частина греків — тут були вже грецькі місця — загинула, частина переселилася вище в гори.
Мартолосів не було також, бо коли з моря висадилися венеціанці з мальтійцями, то проти них мартолосів і кинули, ніхто не повернувся. А гроші на формування нових мартолосних частин хтось у Стамбулі поклав собі до кишені.
Погоничі та слуги купців почали розбивати намети на колишній площі, між колишньою брамою колишнього замку та колишнім караван-сараєм.
Сердюк підійшов до Бокшича, рукою вказуючи на те, що залишилося від замку:
— Там треба ночувати!
Дубровчанин похитав головою:
— Міхай там був. Купи каміння та якісь ями. Намети не стануть.
Пройдисвіт, не витрачаючи слів, зробив жест, неначе цілиться, — мовляв, якщо туди залізуть розбійники, то вас просто перестріляють, як куріпок.
— Виставимо вартового.
Потворник знову мовчки зобразив, ніби стріляє з лука.
Купець широко розвів руками — мовляв, це єдине, що можна зробити.
Несподівано ворожбит відчув, що на нього знову ворожать.
Отже, московити десь близько. Проте на цілий караван напасти вони навряд чи наважаться. Спробують щось придумати, але що?
Втім, це питання можна відкласти на завтра, до якого ще треба дожити. Не давали йому спокою оці руїни.
76
Це шотландське прислів’я у нас розуміють не зовсім вірно, бо в шотландській культурі крук, крім усього іншого, ще й символ шляхетного походження. Рід не вважався по-справжньому шляхетним, якщо в замку не гніздилися круки. Тому прислів’я нагадує про необхідність ставитися до інших лицарів відповідно до лицарського кодексу.