Тепер нічого було сказати Мусієві.
— Мене угнали, коли правий берег воював з лівим. На правому Тетеря гетьманував, а на лівому — не пам’ятаю. Тетеря орду й покликав на нас.
згадав Пройдисвіт слова думи, яку чув нещодавно.[77]
— Зараз у нас один гетьман для обох берегів.
— Ну, дяка Богові! А тут наче султан один, але ріжуть одне одного, пана мого вбили, дівчат задушили. Там наших теж дві було, ми з ними співали. А потім плакали. Їх задушили, мене — а, вважай, мені нічого не зробили.
Раптом десь неподалік заспівав півень.
І привид щез.
Мусій здригнувся, але не так уже й сильно. Якби він знав нашу термінологію, то сказав би, що на рівні підсвідомості давно здогадувався, що розмовляє з духом.
«Мені нічого не зробили» — просто зарубали чи закололи.
Дійсно, для євнуха це, можливо, визволення.
Повітря вже було сіре.
Сердюк підвівся. Він твердо знав, що дійде до Афін і допливе до Дамаска. Навіть якщо доведеться самому стати привидом.
Ільченко вибивався з останніх сил. Усе-таки одна справа сказати — дійду, інша — дійти.
Як на біду, в єдиному поселенні, яке він бачив, ніхто не знав ані церковнослов’янської, ані арабської, лише трохи турецьку, проте ті слова, які вони знали, здебільшого не збігалися зі словами, які знав ворожбит. Це, до речі, були і не греки. Мусій, звісно, не знав, що ті греки, яким удалося втекти від геноциду, переселялися в гори, а турки частково заселяли спустілі землі албанцями. Але зіткнувся з наслідками цього.
Так що єдине, що вдалося з’ясувати, — де тут шлях до Афін.
Та ще придбати трохи харчів.
Купити взуття? Його не розуміли або не бажали розуміти.
Добре, хоч не пограбували — можливо, тому, що його правиця весь час лежала на поясі, тобто біля пістоля.
…Понад шляхом раз у раз з’являлися руїни, і Мусій вважав, що це справа рук османів, хоча насправді тут постаралися багато завойовників — і римляни, і готи, і гуни.
Руйнувати — воно легше.
У сутінках сердюк звернув до однієї такої руїни, назбиравши хмизу, розпалив невеличке вогнище (вітер дув від шляху, не почують запаху диму, а світло не пропустять уламки стель).
І почув пісню, яку співав знайомий голос. На цей раз це була пісня про Морозенка.
Чоловіча фігура безгучно ковзнула у пролом — привид євнуха Дмитра з’явився, наче старий знайомий завітав у гості.
Мусій здригнувся, але не з переляку — зрештою, живі люди небезпечніші, — здригнувся від… як не дивно, від того, що хотів поздоровкатися, і лише останньої миті прикусив язика.
Дійсно, бажати здоров’я мертвому!
Майнула думка, що так можна й самому з глузду з’їхати.
— За тобою погоня, знаєш?
— Знаю, а скільки їх?
— А зараз полічиш.
Дійсно, з дороги доносився кінський тупіт.
— Кілька коней, а скільки точно…
Дух посміхнувся, і коні заіржали.
На чотири голоси.
— Він помилився. Той з них, хто ворожить на кістках, помилився. Таке ворожіння стає набагато точнішим, якщо поряд покласти якусь річ того, на кого ворожать. Він і поклав уламок отієї глиняної штуки.
Потворник не одразу згадав, що ж у нього було глиняне.
— Кулі для пращі чи що?
— Ось-ось. Саме кулі, але праща кудись не туди поїхала.
Помовчали.
— Розкажи, як воно там… У нас.
— Ну… Як у народі кажуть: «Від Богдана до Івана не було у нас гетьмана».
Вони проговорили до ранку, і Мусій якось уже й не пам’ятав, що розмовляє з духом, привидом, тінню, що розмовляє з мертвим.
А тим часом.
Великий Государ Петро Олексійович у нападі люті схопив невелику картину за верхні кути — зі страшенним тріском зламалася позолочена рама, неначе вітрило під ударом буревію, лопнуло полотно.
— God! The same Willem van de Velde!l[78]
— Ван, говоришь?! Такое каждый Иван напишет! Сказано вам: ввозить только те картины, где изображены корабли, причем изображены правильно, дабы офицеры морские могли учиться по ним![79] А тут што?! Посмотрит…
Царський палець ткнув у зображення хвилі.
— Посмотрит и подумает, што при такой погоде…
Петро засопів і розірвав половину картини ще навпіл.
— Можно и впрям…
Твердо вимовив, не «впрямь» сказав, а «впрям».
— …Рифы на марселях{61} не брать! Ван твой дурак! Ты што, их обмануть хочешь?
78
Боже! Так це ж Віллєм ван де Вельде! — Віллєм ван де Вільде-старший (1611–1693) — видатний голландський живописець-мариніст. Довго жив і працював в Англії.
79
Історичний факт. Петро дійсно видав такий указ. І картини, де живописці давали волю своїй фантазії, справді знищувалися.