— Ну, я їм покажу! — не згірш ведмедя прогарчав порутчик, який твердо вирішив, що слуги десь займаються тим, чим нещодавно займався він сам.
Невідомо, коли б він здогадався зазирнути до кімнатки, яку винайняв для своїх бійців, — собі, звісно, винайняв більшу, аніж їм трьом, — оскільки Айюка спілкувався не лише з Мехмед-реїсом,{64} то господар постоялого двору звів його з потрібними людьми, поставивши умову:
— Тільки не під моїм дахом!
Тож Борисов чекав чого завгодно, але не удару палицею в потилицю.
…За кілька хвилин він ненадовго прийшов до тями, лише для того, аби відчути, як йому розсувають кинджалом зуби й вливають у горлянку вино з якимось дивним присмаком.
Про цю частину свого плану Айюка не сказав нікому, побоюючись, що шотландський чистоплюй буде проти.
А Борисов остаточно оговтався в смердючому переповненому бараку зі скутими ланцюгом ногами — і довго вважав, що це сон.
Коли генерал Брюс скористався з «діамантового зв’язку», то побачив лише темряву — у цей час перстень Борисова уже лежав у сховку перекупника краденого, чекаючи на вигідного покупця.
Поміркувавши, «чаклун царя Петра» — так його називали навіть у вічі, бо він здогадався: найкращий спосіб замаскуватися — це самому про себе розпускати чутки і з гумором їх спростовувати, — зрозумів, що з Борисовим щось трапилося, і лише розчаровано знизав плечима.
Чому він, власне, доручив небіжчикові це завдання? Боявся, що два чаклуни навчаться чогось небезпечного від потойбічних істот.
Але відьма загинула, а козак виявився неабияким мастаком на хитрощі, от і вийшло, що чародійські штуки — це ще не успіх справи.
Тож біс із ним.
А на місце Борисова варто спробувати просунути свою людину. Магія не всесильна. Шпигунів не замінює.
— Он бачите селище? — вказав рукою реїс Георгіос, грек, але звідкілясь із цих місць. — Там головним чином араби-християни та вірмени живуть. Найміть у них човен і допливете до Дамаска. Спитайте вірменина Саркіса або араба Юнана, сина Джебраїлова.[84] Тільки за ціну торгуйтеся, бо хоча вони й християни, але роздягнуть… Проте не більше, не більше. Повертатися до тутешніх спиною можна, аякже. І не кажіть, що ви — до патріарха. Бо хоча вони й християни, але яковіти,{65} наших патріархів не визнають. Тому серед них і оселилися вірмени. Церква одна, а пошлюбитися — менше заборон, коли два народи.[85] Але головне — в цих місцях сильні червоні. Якщо дізнаються…
Мусій добре пам’ятав по Єгипту постійну різанину між червоними та білими,{66} і хоча мало що розумів, пам’ятав, як червоні, ядро яких складали яничари, кликали на допомогу бедуїнів та найостанніших гольтіпак, що грабували всіх і все трощили.
Так що, дійсно, краще було б не зустрічатися з ними.
…Вони вискочили зі шлюпки на пісок, який шурхотів під їхнім взуттям, і рушили до хиж.
Мусій призвичаєним оком визначив, що нещодавно селище горіло і тепер відбудоване, але у менших розмірах і бідніше, аніж було раніше.
Знайома картина. І по рідному краю знайома, і по Єгипту, і по Румелії.{67}
Неподалік крайньої хижі в землі лопатою длубався літній чоловік, схоже араб. Мусій вирішив з ним завести бесіду.
— Слава Ісі! — вимовив арабською Пройдисвіт і перехрестився, показуючи, що він християнин, хай і трішки іншого напрямку.
На нього все ж позитивно впливали непогані відносини між українцями та вірменами. Здебільшого вірмени ні в що не втручалися, а їх ніхто не чіпав.
— І ми його славимо, хоча й не так, як ви,[86] — відповів чолов’яга, за якимись ознаками упізнавши в Ільченкові православного.
— Як знайти Юнана бен Джебраїла або вірменина Саркіса?
— Мене ти знайшов, а Саркіса знайдеш після смерті, якщо Господь пошле вас обох в одне місце. Сподіваюся, що він у раю, бо капи-кули{68} запропонували йому прийняти іслам, а він сказав: «Ні».
— Мені з сином… — Мусій взагалі хотів представити Дороша як джуру, але якось само собою вирвалося «син», можливо, спрацював інстинкт, — треба до Дамаска.
Торг дійсно був жвавим, і доки він тривав, двоє християн не один десяток разів згадували мусульманського шайтана.
Вони рухалися вверх по одному з рукавів ріки Барада, дельта якої й утворила знамениту Дамаську оазу (а Дамаск колись виник як фортеця, що прикривала підступи до цієї оази). Роздивляючись довкола, Мусій розумів, що ця місцевість переживає не кращі часи. Колись від рукава відходили канали, але нині частина їх перетворилася на брудні калюжі, занесені мулом.
85
В описаний час яковітські церкви ретельніше, аніж інші християнські, виконували заборону на шлюби між родичами до сьомого коліна. В одинокому селищі це ставало великою проблемою.