Праворуч по борту пропливли якісь руїни. Поряд з ними — величезне розбите колесо, на кшталт тих, які стоять на млинах, тільки більше.
Мусій не знав, що з недавнього часу в Сирії існували справжнісінькі фабрики, машини яких рухала сила води, фабрики, які якщо й поступалися європейським, то лише кращим і не набагато. Але партія чи секта «червоних» у союзі з бедуїнами поруйнувала їх[87] як протиісламські «новації», як справу «лицемірів»,{69} котрі змушували справжніх правовірних працювати за мізерні гроші. Щоправда, тепер оці правовірні не мали взагалі ані гроша, але це нічого не значило у порівнянні зі справедливістю.
Мусій гріб разом з Юнановими синами, а сам батько залишився у селищі — через якісь невідкладні справи.
Несподівано один із синів озирнувся, і вони почали перекидатися між собою місцевою говіркою, тож половини слів сердюк не розумів.
Він теж озирнувся навсібіч і все зрозумів — на правому березі, за версту чи півтори щось палало.
— Сідай! — скомандував Ільченко Дорошеві, а сам приєднав до рушниці багнет, витяг з піхов палаш — сидіти за веслом з довгим палашем за поясом було не дуже зручно. Засунув за пояс пістоль. Розстебнув сумку з останніми гранатами, витяг звідтіля ж люльку, набив, запалив. У сумці ще залишалася нова праща та кілька камінчиків.
І лише тоді звернувся до Юнановичів, які намагалися йому щось пояснити.
— Говоріть чітко, повільно.
Старший, Ешу, намагаючись говорити повільно та чітко вимовляти слова, пояснив, наскільки це можливо, коли водночас гребеш.
— Це селище Дауд бен Абдаллах. Дуже поганий, хоча християнин.
Для Мусія не було дивиною, що християнин носить ім’я Абдаллах, — урешті-решт, воно значить «раб Божий».
А хлопці — беззбройні. Правило, за яким немусульмани не мають права носити зброю, тут виконується суворіше, аніж в Румелії.
Проте в Юнановичів є весла, а при зіткненні весла із шаблею відомо, що ламається…
«Везе мені на втікачів з війська».
І справді, четвірка, що виїхала на берег (точніше, вони зупинилися кроків за тридцять від води), дійсно складалася з дезертирів чи з решток чиєїсь розбитої дружини: троє коней, усі однієї масті — гніді, сідла явно з однієї майстерні. Як і щити.
Проте двоє коней — на одному їхав четвертий вершник, через сідло другого перекинута якась полонянка — різномасті і явно не військові. Рушниць три, причому одна ґнотова, тобто бій закінчиться раніше, аніж її вдасться привести у бойову готовність.
Сердюк упіймав себе на думці «бій закінчиться» і зрозумів — усі ознаки вказують на те, що без бою не обійдеться.
— Підпливайте сюди! — скомандував старшина над розбійниками, навівши рушницю на човен, і хлопці повернули.
Мусій скреготнув зубами: з такої рушниці — стара, причому і замолоду була дешева, з прямим прикладом, та ще й так, як цей бусурманин її тримає, — можна було хіба що у слона влучити. Але як пояснити це людям, які ніколи не воювали?
Тому він витяг з рота люльку й поклав її до сумки, поряд з гранатами.
— Ми піддані…
— Шайтану розповіси, чий ти підданий! Якщо хочете залишитися живими, віддавайте все, що у вас є, та он того гяура. — Розбійник указав на Дороша, який — і як Мусій недогледів! — зняв сорочку, а придбаний в афінській церкві хрестик залишив.
— Це мій раб! — Мусій навпомацки вдавив ґніт однієї з гранат у чашку люльки. Відчув легкий опік, але просякнута сіркою бавовна зайнялася.
— Ні, вже мій. — Розбійник розвернув рушницю на Пройдисвіта. Другий кінний стрілець теж зняв з плеча свою, ще старішу.
Ільченко метнув гранату — з цієї відстані він ризикував, — водночас зістрибуючи на берег.
Вибух гранати нікого не вбив, але перелякав коней, які просто сказилися, бо ніколи такого не чули.
З п’ятого коня впала полонянка, два постріли пропали даремно (одна куля проспівала біля скаліченого вуха, не більш аніж на палець убік, — але, як відомо, палець чи десять кроків — то вже неважливо, головне — убік).
Мусій посміхнувся.
Так, вони могли б атакувати його, але щонайменше один із них загинув би від пострілів, а можливо, й два.
А потім — маємо шаблю в руці!
І сердюк зовсім не здивувався, коли четвірка розвернулася й помчала геть.
Нічого іншого він і не чекав від тих, хто кинув у бою товаришів і напав на поселення християн, яким було заборонено мати зброю.
— Звільни жінку, — наказав Дорошеві, що вже стояв поряд, войовниче вимахуючи келепом.