Вони пішли геть, вирішивши, що Пикосвят не такий уже смачний, щоб ризикувати своїми черепами. Як кажуть, гра не була варта свічок.
Парафіяни, довідавшись, що Пикосвят постить на сопці в печері, були навіть здивовані з такої обмеженої фантазії преподобного отця.
Під боком майже, верстов шістсот на південь, була Гобі, справжня пустеля, де він міг одразу стати святим, а він вибрав якусь звичайнісіньку сопку!..
Ці розмови й надоумили преподобного Пикосвята поселитися в пустелі, коло торговельного шляху від Улан-Батора до Калгана.
Він розташувався близько кринички, і каравани купців постачали йому їжу.
Треба сказати, що преподобний Пикосвят навіть і на думці не мав покуштувати, які на смак акриди та ящірки. На його думку і глибоке переконання, жоден грішник, а не тільки святий, не бажав би забруднити свої вуста також нечистою їжею.
Улітку в Гобі почалася спека, й криничка висохла. Бідний Пикосвят трохи не помер, чекаючи на черговий караван.
Коли караван прийшов, він застав Пикосвята в дуже сумному стані. Купцям довелося ножем розтиснути зуби святому і влити туди трохи «свяченої води», поки він не очуняв.
Від'їжджаючи, купці лишили йому трошки їжі і дві пляшки «свяченої води».
З цього моменту й починається справжня кар'єра Пикосвята як святого.
Одного разу до юрти святого приїхав верхи старий монгол. Він пустив коня блукати, а сам завітав до святого.
Привітавшись, він сів на рогожу в юрті Пикосвята, вийняв з чобота довгу люльку, набив її дунзою, що на думку досвідчених курців нічого спільного не має з тютюном, і смачно закурив.
Пикосвят розпочав довгу проповідь про релігію, бажаючи привернути монгола до християнства. Але монгол сидів спокійно, як статуя бурхана, і нічого не розумів.
Тоді Пикосвят почав розмовляти з ним на мигах.
Це трошки розворушило байдужого монгола, й він почав посміхатися, коли Пикосвятові миги виходили дуже кумедні.
Пикосвят підіймав палець, показуючи на небо, і казав:
— Бог!
— Богдо! Богдо! — охоче згоджувався монгол.
Тоді преподобний отець став навколішки й почав хреститись. Це зовсім розвеселило монгола. Він навіть підвівся з рогожі і, б'ючи себе руками по колінках, зареготав.
Преподобний отець перестав хреститись і деякий час сидів мовчки, обмірковуючи, як вийти йому з цього прикрого становища.
Нарешті йому спала геніальна думка.
Він дістав пляшку зі «свяченою водою» і простягнув її монголові, показуючи другою рукою на небо.
— Бог! Свята!
— Богдо! Богдо! — відповів монгол, охоче взяв пляшку і притулив її до рота.
Він трохи надпив і, проковтнувши, з задоволенням покректав.
— Сайн байна! Дуже добряча свята вода! — заговорив монгол.
Потім знову випив і зі смаком сплюнув на рясу преподобного отця Пикосвята.
— Чудесна вода!
— Божественна вода!
Отець Пикосвят задоволено стежив, як монгол поволі входить у курс божественної науки.
— Свята вода! — нарешті промовив монгол і, весело посміхаючись, передав порожню пляшку Пикосвятові.
Незабаром у монгола з'явився чудовий настрій, він почав голосно сміятись, обнімати преподобного отця й щось веселе наспівувати.
Потім вийшов із юрти й, побачивши навколо себе гарячу широку рівнину, розмахнув руками й промовив:
— Їх!.. — ударивши ногою об землю.
Потім монгол закрутився як навіжений. Йому було дуже весело. Він почав присідати, крутитись, підстрибувати й виробляти ногами такі па, що на нього позаздрила б будь-яка пріма академічного балету.
— Гоп! Гоп! — вигукував монгол, викидаючи наперед ногами.
Навіть монголів кінь підійшов до юрти подивитися, що сталось.
Кінь був дуже здивований. Він весело засміявся, коли побачив карколомні викрутаси свого господаря. Він навіть хотів узятися передніми ногами за боки, як це роблять люди, коли сміються, але через те, що він був лише кінь, йому це не вдалося.
— Їх-ха-ха! — весело, до болю в животі, сміявся кінь.
— У-ха-ха! — вигукнув його господар. — Гіп! Гіп!..
Потім монгол з розгону скочив на свого коня й помчав пустелею, як вихор, поки не зник з очей преподобного отця Пикосвята.
Другого дня до юрти святого у високих малахаях під'їхало кілька монголів. Вони всі наввипередки почали просити в нього «свяченої води», але Пикосвят був мудрий отець і дав їм зрозуміти, що для бога нічого не робиться за кпигріш. Бог також вимагає нагороди. Розчаровані монголи повернули від юрти, але незабаром вони приїхали з багатими подарунками. За всі подарунки преподобний Пикосвят міг віддати лише останню пляшку «свяченої води».