— Та ще багато часу попереду, — сказав Віктор, — до травня щось може змінитися. Ми ще про це поговоримо, ближче до часу нашої мандрівки.
Анна досі й слова не промовила і я спитав себе, чому Віктора не дивує її мовчазність. Несподівано вона попрощалася й пішла нагору. Я не сумнівався, що ця розмова про альпінізм не була їй приємною. Мені захотілося налаяти Віктора.
— Слухай, — сказав я, — двічі подумай про ті гірські канікули. Я певен, що Анна проти.
— Проти? — здивувався Віктор. — Адже це повністю її ідея.
Я глянув на нього.
— Ти певен?
— Звісно ж певен. Кажу тобі, старий, вона не тямиться від гір. Вони для неї як фетиш. Думаю, це її валлійська кров. Я напівжартом розповів тобі про ту ніч на Сновдоні, але, між нами кажучи, я був вражений її відвагою і витривалістю. Зізнаюся, що через ту хуртовину і страх за неї я вранці був ледь живим; але вона вийшла з туману наче дух з іншого світу. Я ніколи не бачив її такою, як тоді. Спускалася з тієї клятої гори, наче провела ніч на Олімпі, а я тупцював за нею, мов дитина. Вона дуже прикметна людина, розумієш?
— Так, — повільно мовив я, — згоден. Анна дуже прикметна.
Незабаром ми пішли спати. Знявши одяг і надягнувши піжаму, залишену для мене перед вогнем, щоб нагрілася, я помітив термос із гарячим молоком на нічному столику, — на випадок безсоння. Ступаючи ногами у м’яких тапочках по товстому килиму, я ще раз подумав про дивну голу кімнату, де Анна спала на вузькому тапчані. Безглуздим жестом я відкинув убік важке атласне покривало, що лежало поверх моїх ковдр, і, перш ніж лягти, широко розчинив вікна.
Хоча я й потребував відпочинку, але заснути не міг. Вогонь вигорів і ледь жеврів, до кімнати проникло холодне повітря. Я чув, як мій старий зношений дорожній годинник відцокує години ночі. О четвертій я вже не міг витримати і з вдячністю згадав про термос із молоком. Перед тим, як випити, я вирішив — потуратиму собі ще трохи й зачиню вікно.
Виліз із ліжка і, тремтячи, пішов через кімнату, щоб зробити це. Віктор мав рацію. Білий іній покривав землю. Місяць був уповні. Якусь мить я постояв біля зачиненого вікна, і серед дерев у тіні побачив постать, що підійшла і стала внизу, на травнику. Не ховаючись, як заброда, не крадькома, як злодій. Хай хто б це був, — стояв він нерухомо, з обличчям, звернутим до Місяця.
Тоді я зрозумів, що це була Анна. Вона була одягнена в халат, оперезана шнурком, її розпущене волосся падало на плечі. Безмовно стояла на замерзлому травнику і я вражено помітив, що вона була босоніж. Стояв і дивився, тримаючись рукою за завісу, і раптом відчув, що дивлюсь на щось інтимне й таємне, яке мене не стосується. Отож я зачинив вікно й повернувся до ліжка. Інстинкт підказував мені не говорити про те, що я бачив, ні Вікторові, ні самій Анні, і це сповнювало мене тривогою, майже страхом.
Наступного ранку світило сонце, ми вибралися погуляти маєтком із собаками, Анна та Віктор обоє були такими нормальними й веселими, аж я вирішив, що даремно так перейнявся попередньої ночі. Якщо Анна вирішила ходити босоніж у години світанку, то це її справа, і я поводився недобре, підглядаючи за нею. Решта мого візиту пройшла без інцидентів, ми всі троє були щасливими й задоволеними і мені дуже не хотілося покидати їх.
Через кілька місяців, перш ніж я від’їхав до Америки, ми ненадовго зустрілися. Я зайшов у Дім Карт на Сент-Джеймс[3], аби купити кілька книг для читання під час довгої подорожі через Атлантику, — в ті дні така подорож викликала певне вагання, трагедія «Титаніка» ще була свіжою в пам’яті, — та помітив Віктора й Анну, що пильно вдивлялися в карти, розкладені де тільки можна.
Ми не могли зустрітися по-справжньому. Решту дня я був зайнятий, вони теж, отож ми лише привіталися й попрощалися.
— Ти застав нас, — сказав Віктор, — за плануванням літніх канікул. Маршрут намічений. Передумай і приєднайся до нас.
— Неможливо, — відповів я. — Коли все буде добре, буду вдома у вересні. Зголошуся до вас, як тільки повернуся. Ну й що ж ви напланували?
— Це Анна вибирала, — сказав Віктор. — Думала тижнями і натрапила на місце, яке виглядає цілком недоступним. У всякому разі, ми з тобою там ніколи не лазили.
Він тицьнув у великомасштабну карту перед ним. Я побачив, що його палець вказав на точку, яку Анна вже відмітила крихітним хрестиком.
— Монте Веріта, — прочитав я.
Я підняв голову і зустрівся поглядом з очима Анни.
— Наскільки я розумію, геть незнайома територія. Впевніться і порадьтесь, перш ніж йти. Знайдіть місцевих провідників і все таке. Що змусило вас вибрати саме це гірське пасмо?
Анна посміхнулася і я почувся дріб’язковим, незначним порівняно з нею.
— Гора Істини, — сказала вона. — Ходімо з нами!
Я похитав головою і пішов своєю дорогою.
Впродовж кількох місяців я думав про них обох і ще — заздрив їм. Вони підіймалися, а я був затиснутий, не горами, які любив, а тяжкими справами. Не раз мені хотілося набратися сміливості та відсунути свою роботу, покинути цивілізований світ з його сумнівними принадами й піти шукати істину разом із двома моїми друзями. Але мене стримували умовності, відчуття, що я робив успішну кар’єру і нерозумно було б її обривати. Моє життя усталилось. Пізно було щось міняти.
У вересні я повернувся до Англії й здивувався, що в купі листів, яка мене чекала, не було нічого від Віктора. Він обіцяв написати й розповісти мені про все, що вони бачили й робили. У них не було телефону, отож не можна було з ними зв’язатися, а я занотував собі написати Віктору, як тільки розберу свою ділову пошту.
Через кілька днів, вийшовши зі свого клубу, я зіткнувся з одним чоловіком, нашим спільним другом, який на мить мене затримав, щоб розпитати про мою подорож, а потім, коли я вже спускався сходами, кинув через плече:
— Кажу, — яка трагедія з бідним Віктором. Ти з ним побачишся?
— Про що ти? Яка трагедія? — спитав я. — Невже нещасний випадок?
— Він дуже хворий і зараз у санаторії, в Лондоні. Нервовий зрив. Ти знаєш, що його покинула дружина?
— Мій Боже, ні, — скрикнув я.
— О так. Ось причина всіх бід. Це його геть зламало. Ти ж знаєш, що він любив її без тями.
Я був приголомшений. Стояв і дивився на приятеля, моє обличчя застигло.
— Ти маєш на увазі, — сказав я, — що вона пішла з кимсь іншим?
— Не знаю. Думаю, так. З Віктора нічого не можна витиснути. Хай там як, він там уже кілька тижнів, із цим зривом.
Я попросив адресу санаторію і одразу ж, не зволікаючи, стрибнув у таксі й поїхав туди.
Коли я спитав, спершу мені сказали, що Віктор нікого не хоче бачити, але я витяг свою візитку і нашкрябав рядок на звороті. Напевне ж він не відмовиться побачитись зі мною? Медсестра повернулася і повела мене вгору, до кімнати на другому поверсі.
Коли вона відчинила двері, я жахнувся, побачивши змарніле обличчя, що дивилося на мене з-над крісла поряд із газовим обігрівачем, так він схуд, так змінився.
— Любий хлопче, старий, — сказав я, йдучи до нього. — Я лише п’ять хвилин тому почув, що ти тут.
Медсестра зачинила двері і залишила нас удвох.
На мій жах, очі Віктора наповнилися слізьми.
— Все гаразд, — сказав я. — Не зважай на мене. Ти ж знаєш, що я все розумію.
Здавалося, він не міг говорити. Просто сидів, згорбившись, у халаті, а по його щоках текли сльози. Ніколи ще я не почувався таким безпорадним. Він вказав на стілець і я присунув його до Віктора. Чекав. Якби він не захотів розповісти мені, що трапилося, я б на нього не тиснув. Хотів лише заспокоїти його, якось допомогти.
Врешті він заговорив і я насилу пізнав його голос.
— Анна пішла, — сказав він. — Ти знаєш? Вона пішла.
Я кивнув. Поклав руку йому на коліно, наче він знову був маленьким хлопчиком, а не чоловіком за тридцять, мого віку.
— Знаю, — лагідно сказав я, — але все ще буде гаразд. Вона повернеться. Ти її напевне повернеш.
Він похитав головою. Ніколи ще я не бачив такого відчаю і такої цілковитої певності.