/8/ Та повернімося до головного у нашій бесіді. Мудрець, хоч і задовольняється самим собою, хоче мати друга, принаймні для того, аби дружба не була тільки словом, аби не марнувалась така велика чеснота, і то не з тим, щоб, як пише Епікур у цьому ж листі, «мати когось, хто б доглянув за ним у хворобі, порятував у в’язниці чи у вбогості», навпаки, — щоб самому було ким опікуватись у хворобі, щоб було кого звільнити з ворожого оточення. Погані думки у того, хто шукає дружби, виходячи лише зі своїх потреб[53]. Така дружба як прийшла, так і відійде. Ти завів друга з тим, аби він визволив тебе із кайданів? Лиш задзвенять вони — втече твій друг. /9/ Це, власне, така дружба, яку в народі називають принагідною. З ким ти подружився з корисливих міркувань, той подобатиметься доти, поки матимеш од нього користь. Ось звідки ті юрми, що облягають щасливців, а безлюддя — довкола тих, кого повергла доля: друзі тікають відтіля, де випробовується дружба[54]. Ось звідки стільки ганебних прикладів того, як одні покидають друзів через страх, інші через страх їх зраджують. Який початок, такий неодмінно й кінець. Хто став другом заради вигоди, той і перестане бути другом заради вигоди. Якщо нагодою для дружби буде ще щось, окрім самої дружби, то завжди трапиться нагода, щоб розірвати ту дружбу. /10/ Для чого я шукаю собі друга? Аби було за кого вмерти, кого супроводжувати на вигнання, за кого заступитися, кого врятувати, пожертвувавши життям. А те, про що пишеш, то не дружба, а торгівля, яка передбачає лише вигоду і тільки нею керується. /11/ Чимось, без сумніву, нагадує дружбу й пристрасть закоханих. Можна б навіть сказати, що це шалена дружба. Чи буває таке, щоб хтось любив заради зиску, заради честолюбства, заради слави?.. Ні. Любов сама по собі, нехтуючи всім іншим, запалює серця жагою прекрасного в надії на взаємність у ласках. То як це? Хіба з чистіших, ніж навіть у дружбі, спонукань може виникнути ганебна пристрасть? — /12/ «Не про те, — скажеш, — ідеться: цікавимося, чи дружби варто прагнути заради неї самої, чи з інших міркувань». Ось це й потрібно довести насамперед. Бо якщо вона гідна того, щоб до неї стреміти заради неї самої, то її може шукати навіть мудрець, який ні в кому, окрім себе, не має потреби. — «А як її шукатиме?» — Як чогось прекрасного, не розраховуючи на зиск, не лякаючись перемінної долі. Робити дружбу запорукою особистого щастя — це принижувати її гідність.
/13/ Мудрець задовольняється собою. Цю думку, мій Луцілію, здебільшого розуміють неправильно: мудреця звідусіль усувають, заганяють його, так би мовити, у власну шкаралупу. Отож мусимо визначити, що стоїть за цим висловом, яке його значення, який обсяг. Мудрець задовольняється собою для того, щоб жити щасливо, а не щоб жити взагалі. Для того, щоб жити, йому потрібно чимало різних засобів, для того, щоб жити щасливо, — лише здорову, піднесену, байдужу до витівок фортуни душу. /14/ Хочу вказати тобі ще й на розмежування, яке робить Хрисипп. Він каже, що філософ ні в чому не терпить нестачі, хоч і потребує багатьох речей; дурень же навпаки: нічого не потребує, бо й нічим користуватись не вміє, зате нестачу терпить в усьому. Мудрецеві потрібні руки, очі й багато дечого, що необхідне на кожному кроці, нестачі ж не терпить ні в чому. Бо терпіти нестачу — це вже пов’язане з потребою. Мудрець же не потребує нічого. /15/ Отже, хоча він задовольняється самим собою, йому потрібні друзі. Він бажає мати їх якомога більше. Та не для того, щоб жити щасливо: без них він теж буде жити щасливо. Найвище благо не шукає засобів іззовні: його плекають удома; все воно — із себе самого. Тільки-но хоч якусь його частинку почнеш шукати осторонь, то вже ти залежатимеш від фортуни. — /16/ «А що робитиме мудрець, коли, скажімо, потрапивши до в’язниці, чи забрівши між чужий народ, чи затримавшись у плаванні, а чи опинившись на пустельному березі, він залишиться без друзів?» — Робитиме те, що й Юпітер у ту пору, коли світ розсиплеться[55], боги зіллються воєдино, природа трохи перерве свою працю; а сам він спочине, оддавшись своїм думкам. Щось таке, кажу, робить і мудрець: замикається в собі, живе з самим собою. /17/ І все-таки, поки він на свій розсуд може ладнати свої справи, то, хоч і задовольняється самим собою, приводить у дім дружину; хоч і задовольняється самим собою, дає життя своїм дітям; хоч і задовольняється самим собою, все ж не жив би, коли б йому довелося жити без жодної коло себе людини. Не власна користь, а природна потреба схиляє до дружби; до неї, як і до інших речей, чуємо вроджений потяг. Подібно до того, як існує нехіть до самотності й потяг до товаришування, подібно до того, як сама природа єднає людину з людиною, так і тут є щось таке, що спонукає нас постійно прагнути дружби. /18/ Та хоч мудрець, як ніхто інший, прив’язаний до друзів, хоч і ставить їх нарівні з собою, а то й над собою, все ж найвище благо визначає межами своєї душі; скаже, як колись сказав Стильпон, кого картає у своєму листі Епікур. Так ось той Стильпон, коли впало його рідне місто, коли він утратив дітей, дружину й коли з суцільної пожежі вийшов один, але, як і досі, щасливий, то на питання Деметрія[56] (за безліч зруйнованих міст його прозвали Поліоркетом), чи втратив він що-небудь, той самий Стильпон мовив: «Моє добро — зі мною». /19/ Ось тобі мужній, несхитний чоловік! Саму перемогу ворога переміг. «Я не втратив, — одповів, — нічого». І переможець засумнівався у своїй перемозі. «Усе моє — зі мною». Тобто справедливість, доброчесність, розсудливість. Ось що значить не вважати благом те, що можуть у нас відняти. Подивляємо деяких тварин, які без шкоди для свого тіла можуть пройти крізь полум’я. А що ж казати про людину, яка з-під руїн, із-під заліза та з-під вогню виходить цілою, непошкодженою! Бачиш, наскільки легше подолати увесь народ, аніж одну людину. Ось тут Стильпон сходиться із стоїком, бо й він виносить своє благо неторкнутим крізь повергнені у прах міста. Він-бо задовольняється самим собою — таку межу кладе своєму щастю. /20/ Але не думай, що лиш ми одні виголошуємо гарні слова: у самого Епікура, хоч він і дорікає Стильпонові, є схожа думка, якою теж не знехтуй, дарма що я вже виплатив свій нинішній борг. «Для кого, — каже він, — не видається аж надто достатнім те, чим він володіє, той почуватиметься вбогим, хоч би став володарем усього світу». Або, якщо волієш (бо ж не слів треба триматись, а думки): «Хто не вважає себе найщасливішим, той буде нещасним, хоч би й повелівав усім світом». /21/ А щоб ти пересвідчився, що такий погляд підказаний здоровим глуздом, а отже, природою, то знайдеш його і в комічного поета:
53
Повертаючись до теми дружби, Сенека орієнтується на Еврипіда (дружба Ореста з Піладом) і акцентує думку про альтруїзм — безкорисливість у товаришуванні.
54
Пор. в Овідія («Скорботні елегії», І, 9, 5–6):
55
Згідно з уявленнями стоїків, світ періодично гине у вогні; після «перерви» — знову йде тією ж колією.
56