Vati їде собі на конику, аж тут зненацька… Англійський танк! І палить з усіх стволів! А стволів тих у нього п’ятнадцять, все кулемети й гармати. Сталеві! Ну от Vati бере шаблю в руки і швах, швах, швах, усі стволи повідрізав! І англійці давай плакати!
Або їхав якось Vati полем, а тут на нього — літак! І в таке піке, в таке піке зайшов, що крилом скинув татові шапку. А за другим разом так пролетів і так зробив крилом, що бах! — просто в голову, і Vati впав на землю, і вдарився об камінь, і зомлів. Рапапорт, себто батьків огир — так його звали, Рапапорт, — повернувся до полку сам, і всі колеги давай оплакувати батька, що той загинув. Але, але, що ж то робиться! Рапапорт не дає себе розсідлати, брикається, ірже, аж нарешті зривається й біжить, улани пробують його спіймати, а він на п’ятдесят кроків відбіжить та й стоїть, а улани за ним. І так довго — аж їх до татуся довів! А там якраз починався французький наступ! І бігли чорнющі як ніч негри з вищиреними зубиськами! І з багнетами! Але колеги здужали, батька на Рапапорта посадили, а всі негри кинулись навтьоки!
А вже як усі повтікали, то з’ясувалося, що татусева шапка зосталась на полі! А як же так — офіцер без шапки! І як то так, щоб німці втікали від негрів! Тож вони взяли машіненґвер і далі по тих неграх! Тра-та-та-та-та-та! І негри втікали, аж куріло за ними, а вони за ними навздогін, аж поки знайшли шапку, хоча й прострелену з кулемета.
І тоді він показав тобі шапку, на підтвердження тієї історії, пам’ятаєш? У чотирикутному кашкеті-деклі нагорі була наскрізна дірка, така, що в неї саме входив твій палець.
А я товаришам у школі показував: зробив пальцем дірку в аркуші підручника та й показував: отаку дірку мав татусь у своїй уланській шапці! За те мене потім покарав учитель. Але негрів татусь прогнав і навіть одному шаблею голову відрізав! І вже тоді вірили, вірили беззастережно, хоча відрізану шаблею голову ти додав уже від себе, з власної фантазії. Батько не згадував про відрізану голову негра. Додому її також не привіз.
А потім батько повернувся без обличчя і не розповідав жодних історій, узагалі нічого не казав.
Мені не дозволяли його побачити, але я прокрався і бачив з-за прохилених дверей лише його обрис, дивовижно миршавий та худий, майже дівочий. Він ніколи не був кремезним — був жилавий, як і гірняки, що працювали в шахтах і були всі низькі, зсохлі, але оброслі вузлуватими м’язами, мали вузькі стегна і були як один широкоплечі, хоч і худі. Але зараз він був худий, ніби панянка, вузенький, маленький. Він спирався на плечі матері та служниці, кожна з них була сильніша від нього, була від нього більша, сірий мундир висів на ньому, ніби рам’я на опудалі. Я почув, що його кладуть до ліжка, і чув його дихання, чув цілу ніч, як він свистить і харчить, як грають йому горлом пошматовані органи.
А потім я ще раз зазирнув крізь замкову шпарку і побачив.
У кімнаті світилося, мама розгортала обмотки, якими вкрила батькове лице, розгорнула їх повністю, а тоді він відвернувся, і я побачив ту страшну маску, яка затуляла знане, любе лице: гарне, німецьке, золотоволосе і блакитнооке.
І я крикнув.
Твій батько почув той крик. І зрозумів.
Твоя мама почула той крик. І знала, що її любий хлопчик, єдиний, котрий зміг зробити її вагітною, її маленький Бальдур із золотим волоссям та розірваним лицем, також чув той крик і розумів.
Мама вибігла зі спальні батька, схопила мене за комір піжами, брутально затягла до моєї кімнати і там страшно побила: оголила мені сідниці, била різкою, а дім сповнився двоголосим завиванням: моє завивання, а з ним глухе, харкуче виття мого батька.
Я подеколи був зірвиголовою, тому різки для мене були не в новину, але так сильно я не діставав ніколи, ні до того, ні після.
Але навіть коли мати мене била і коли я завивав, то завивав я радше від страху перед тим потворним лицем, ніж від болю. А від болю вив мій батько, і вив тихо або, радше, бажаючи завити, тихо зойкав своїм новим, страшним голосом, свистів, харчав до неї: «Schlag ihn nicht, hör sofort auf ihn zu schlagen, schlag ihn nicht!»[102], бо знав, знав, що вона мене не любить, що любить лише його самого, не любить плід свого лона, бо любить лише те, що наповнює те лоно, а не те, що з лона виходить.
А потім я порожньої ночі лежав сам, мій зад пекло, я намагався їх не чути, а в темряві бачив те його страшне, нелюдське вже-не-лице, опухле не-лице, синце-лице, рано-лице, дірко-лице, на ньому вузька риска страшних вуст і чорні нитки хірургічних швів.