А твоя матінка хоче його, хоче його знову, хоче його всього. Ти спиш, спиш, ніби мала тваринка, спиш, захований у норі ліжка, захований від поглядів світу, світ не знає про тебе.
А вони в спальні. Маю тобі дещо сказати, Катажино, каже Бальдур, але не словами, те кажуть його очі, коли Катажина Штрахвіц, у дівоцтві Віллеманн, розстібає ґудзики високої вікторіанської сукні. Маю тобі дещо сказати, Катажино.
Ти моє життя, Катажино, кажуть його очі та долоні, коли він допомагає сукні впасти з її плечей.
Я покинув задля тебе все, Катажино. Пішов усьому наперекір, усе перекреслив, покинув одинадцятьох братів Штрахвіців, убитих сімсот років тому десь під Лєґніцою, і того єдиного, котрий вижив, нашого предка Воєслава з кабанячою головою на гербі, його я теж покинув. Покинув цісаря та його кінних лейб-гвардійців. Титули і сеньйорати. Blut und Ehre habe ich auch aufgegeben.[114]
Alles.
Усе.
А зараз я мушу дещо тобі сказати.
Твоя матінка не чула слів, якими до неї промовляли очі твого батька, Костоньку.
Я мушу дещо тобі сказати.
А ти з Іґою у слоу-фоксі. «Laß mich gehen»[115], співає вокалістка черговий приспів Зари Леандер. «Laß mich gehen». Саломея тягне твого батька на паркет, Костоньку, а він іде, геть безвольний, одурманений, іде, волочить довгі худі ноги, іде незграбно, ніби Саломея накинула той самий повідець, на якому його колись тримала твоя мати.
— Die Mutter ist in Warschau, Vater![116] — кричу через увесь паркет, Іґа мала би скривитися від німецької в моїх вустах, але не кривиться, не чує.
Моя матінка, котра не спить, Біла Вірлиця, у гранатовій сукенці та гранатовій куртці, срібний орел на лівому плечі, оперезана, маленька свастика на кишені на партійній відзнаці та трикутник відзнаки NS-Frauenschaft.
Звідки я знаю значення тих відзнак, чи я тільки їх вигадав, уявив собі, чи вони справді означають те, що мені здається? Що вона зараз робить, чи знає, що я знаю, що Vati у Варшаві?
Тому я кричу, перекрикую оркестр, і всім здається, що то веселі окрики доброї забави, адже є що святкувати, то ми й святкуємо, у здобутому ресторані німці танцюють із курвами, є музика, є шнапс, усе є. Тому я кричу. Мама у Варшаві.
Чи він чує, чи чує, що чує?
Чує.
Двадцять років тому на Річард-Гольцерштрассе, над «Кайзер Кафе», він допомагає зсунути сукню з плечей твоєї матінки, котрій тоді вже років п’ятдесят, але вона все ще вродлива, сухе тіло в тісній обгортці гладенької, пружної шкіри, тому він допомагає зсунути сукню з того тіла, а ти спиш сном тваринки.
Я мушу тобі дещо сказати, промовляють очі, заховані за шрамами, під котрими вже свіжі рубці, а не відкриті рани, мушу тобі дещо сказати, промовляють очі Бальдура Штрахвіца, ротмістра в другому полку сілезьких уланів фон Кацлера. Катажина могла б кохати його і далі, її вуста не шукають його розірваних вуст, але торкаються його шиї, здорової шиї, йдуть назирці за розстібанням сорочки, ключиці, груднина, Катажина могла б і далі кохати свого хлопця, навіть якщо той не має обличчя. Я мушу дещо тобі сказати, промовляє його тіло.
Її долоні на ґудзиках штанів.
Я мушу дещо тобі сказати, кажуть його руки і притримують ті долоні біля ґудзиків на штанях, а вона знає, вже знає, нараз чує і розуміє ті слова.
Я мушу тобі дещо сказати, незграбно промовляє до Саломеї штивне тіло мого батька, але не відступає.
І вони танцюють. Батько радше просто йде паркетом, страшний, штивний, а довкруг нього в’ється Саломея, наче танцює біля запрошеного танцюриста, наче цілий світ разом із нею танцює навколо нього.
Мій батько щось бурмоче. Саломея сміється.
Іґа в моїх обіймах. І нараз думка: виходимо. Вийти, мусимо вийти. Я мушу вийти.
— Іґо, ходімо звідси, — шепочу.
— Та яке ходімо, Константи? Я хочу пити й танцювати! — відповідає, сміється.
Ми сунемо слоу-фоксом, а я звідкись знаю — не витримаю тут ні секунди довше. Але витримую, одну секунду, дві, три.
Нараз в обличчі, в очах Іґи я бачу лице моєї гувернантки, пані з Трубецьких, Чеславова-Бєльська, як вона сама відрекомендувалася. Суха, запнута під саму шию, кощава дама, фундаментально збідніла аристократка, котра вийшла за скромного урядника з міністерства фінансів і, щоб зберегти якийсь контакт із давнішим життям, навчала гарних манер на приватних уроках.
Урок перший. Добре вихована людина певна того, що не розгубиться за жодних життєвих обставин. Тому вона ніколи не виказує ні клопотів, ані сум’яття. Мало що так імпонує людям, як гарна, сповнена гідності постава.