І через його збентеження поведінкою моєї матері, а власне, через його погляд, повний зачудування і погорди, власне, через те в тобі зроджується спротив, Костоньку.
— Zu unseren Angelegenheiten kommen wir später zurück, Frau Willemann. Auf Wiedersehen[125], — каже він, кланяючись моїй матері.
— Auf Wiedersehen, Herr von Moltke[126].
І раптом — знаєш. Усе знаєш. Обличчя знаєш зі світлин, із газет, знаєш графа Ганса-Адольфа фон Мольтке. Він німецький посол у Варшаві, його виїзд десятого серпня означав війну.
Твоя мати в німецькому мундирі дивиться на тебе холодно, її вуста стулені в тоненьку білу лінію. Але всередині, певно, мало не скаче з радощів. От уже вкотре їй вдалося продемонструвати свої зв’язки і владу тобі, її єдиній амбіції, єдиному інтересу, єдиній меті її життя. Ось вона впокорилась, а ти спокійно прийняв її покору — це означає, що вудило між твоїми зубами тримається міцно.
Тому зараз, коли вона тебе вже міцно вхопила за віжки, тобі належаться ніжнощі.
— Знаєш, хто то був? — запитує про всяк випадок. Попри те, що вимовила прізвище. Ніби мала тебе за ідіота, Костоньку. У певному сенсі вона має тебе за ідіота, тому й розвідує для тебе найвищу кар’єру, яка буде її кар’єрою, найвищі посади.
— Знаю, — відповідаєш.
— Чого ти хотів?..
Чого ти хотів? Ти хотів поліціянтів у сірих куртках, із карабінами, ти хотів узяти їх із собою на вулицю Підвалля, гучно вломитися до квартири старого Пешковського, вигукуючи: «Hände hoch!», — і забрати свого сина. І побачити кінець євгеніка-гігієніста. Слабше людське поріддя програє сильнішому. Усе слічне євгенічне гігієнічне. Бах пешковського прикладом у його ендецьку голову, Lebensraum, виправити те, що недорозбите, Drang nach Osten.
Цього ти хотів. Цього хотіла твоя лють. Чи бодай пістолета, щоб увійти туди, висадити двері, настрахати всіх зброєю і забрати Юрчика.
Але відійшов тигр, відійшов дракон.
Ти сам, перед лицем своєї матері, немає ні при тобі, ні в тобі ні крихти тигра чи дракона, ти сам. Вірлиця прогнала тигра і дракона.
— Кажи, Костику, кажи, в чому річ, — сичить до тебе охайний вузенький язик поміж гострими краями жовтого дзьоба.
— Викинув мене… спустив зі сходів.
— Це я бачу. Хто?
— Пешковський. Старий Пешковський. Я хотів побачити Юрчика.
Дивиться на тебе з погордою. Дивиться на мене з любов’ю. Дивиться на тебе з любов’ю. Дивиться на мене з погордою. Любить тебе, тому що гордує тобою. Гордує, тому що любить. Я її син. Ти — вона. Я — вона. Ти її син. Хто ти?
Ти — ошмаття на вітрі. Ти — зліпок клітин. Ти перемелений її поглядом, ти півлюдина-півпорожнеча, а коли вона дивиться на тебе, то тебе більше немає, ніж тебе є. Ти — кавалок м’яса, прожований її чеками, її грішми, ти руїна, витворена її поглядом, тебе радше немає, ніж є.
Кола на воді.
Чому вона тебе любить? Чи мене любить? Що це означає, коли вона любить? Як любить? Коли вона любить, то володіє, і тобою володіє, Костоньку, володіє, як володіла всіма тими чоловіками, молодим психіатром і твоїм батьком, а твого батька вона кинула, бо він їй більше не був потрібен, тебе вона також покине, коли пізнає, що потребує собі заступника, тоді вона знайде собі заступника.
Чого ти не знав, коли твій батько повернувся з війни, чого не розумів і не розумієш, але скоро зрозумієш, то це приводу, з якого вона його вигнала. Вона його вигнала, бо не тільки лице твого батька було скалічене.
Він їй не сказав, вона сама те відкрила. Попри його безсилі протести, безсилі, як і сам він був завжди безсилим, вона все ж хотіла від нього заспокоєння. А він був безсилим, так само як внутрішньо безсилі, попри всю зовнішню силу, були всі її чоловіки — так само як і ти безсилий.
Хоча ти навіть зовнішньої сили не маєш, ти слабкий і ззовні, і зсередини, бо ти її син, а не коханець.
А від твого батька Бальдура вона хотіла заспокоєння. Вона не бридилась його скаліченого лиця, не бридилася сліз, пов’язок, тремких долонь, нічного пхикання і ридань. Вона відчувала б огиду, якби він повернувся зламаний війною, але знала: Бальдур не плакав ні зі страху, ні з жалю за втраченою молодістю, ні з ненависті до тієї страшної війни, Бальдур плакав із ненависті до власної поразки, поразки німців та цісаря. Кайзер був Бальдурові дорожчий, ніж його власне тіло і власний страх, німці були частиною Бальдура, так само як плече або селезінка, тільки стократ важливішою. Бальдур був хвилею, що розкочувалася в ефірі німців, так він сам себе бачив. Ті німці ганебно піддавались, а Бальдур небагато знав про ситуацію з німцями, а того, що знав, не розумів, бо таки твій батько Бальдур, Костоньку, був лише дурним офіцером кавалерії, ніким більше. І тому він плакав. Не з жалю: він плакав з ненависті. Хотів воювати, хотів убивати, але не міг.