Але й вони її переконати не могли: якщо він не міг її впорати, якщо не міг у неї ввійти і над нею запанувати, то вже не був чоловіком. Не мав для неї сенсу; був більш ніж мертвим, бо мертвому вона могла бодай пошанувати пам’ять, а він був переможений і зламаний. Тож вона просто встала від ліжка свого колишнього чоловіка, запнула сукню, дуже старанно і без ненависті сказала, що він може тут іще на трохи зостатись, але коли вичухається, то має їхати, а звідтоді жодного разу на нього не глянула, жодного слова не промовила, крім нечемних слів прощання, сказаних по двох тижнях, коли він уже прощався з Костиком. Бо нащо розмовляти з трупом? Далі Бальдуром, аж поки він трохи зміцнів, займалася служниця, а Костик не мав доступу до його спальні.
А зараз ти стоїш перед нею, Костику, а вона б’є крилами. Вузький твердий язик поміж гострими половинками дзьоба.
— Дам тобі жандармів, — сичить.
Золоті кігті чіпляються за чорний бакеліт, скрегочуть по слухавці. І все, що мала висичати, висичала моя матінка, моє прокляття, з неї я народився і через неї помру.
— Зараз вийди, — каже. — Почекай зовні, поки прийдуть.
Виходжу, виходжу, добрий Боже, чорні боги регочуть із мене, коли я стаю перед новим, модерновим фасадом брюґлівського палацу. На дитинці палацу зразу після капітуляції я бачив стада переможених цекаемів, і всі ті тлусті тілиська дивилися очима циклопів у єдиний бік. Стояли бронемашини, і стоси наших маузерів, і сідла, багато сідел, сідел нашого полку.
А зараз, зараз що, що далі?
Ти б хотів упасти на коліна на хіднику, упасти на коліна на бруківці вулиці Фредра, хотів би плакати, Костоньку, над собою, над своєю побитою губою і потовченими ребрами, над своїм життям, над вересневою поразкою, над конем, якого в тебе забрали німці, якого ти встиг був полюбити за той місяць, що він тебе носив, а зараз носить якогось німця. І над тілом і духом, що їх у тебе відібрали німці, ти б також поплакав, але не плачеш, бо десь там, у якомусь вікні, розпростерлася твоя матінка-вірлиця і дивиться на тебе пташиним оком, пильнує тебе, стежить за тобою, бачить тебе.
Тому стою, засунувши руки в кишені, але ні, краще закурити, тому портсигар, тому запальничка в тремких долонях, то я курю, не знаю, нащо курю.
Що хочу зробити?
А вони йдуть, знуджені службою, йдуть, застібають кріплення на великих плащах, карабіни на плечах, ідуть, а про що думають, Костику, чи воно має значення? Чи важливо те, що вони думають про своїх дружин і дітей удома, де б ті їхні доми не були, в Гессені, в Баварії чи в Гамбурґу, чи думають вони про нинішній пайок, чи думають щось погане про своє начальство, чи щось добре, чи думають про злигодні служби, про те, що лівий чобіт натирає гомілку? Я все те знаю, торкаюся їх тисячами моїх пальців, такі пестощі небачені, нечувані, їхнє нутро переді мною як на долоні, але чи має хоч якесь значення те, про що думають ці двоє жандармів у великих сірих плащах?
Очевидно, що має, в хаосі життя все має значення, все рахується, з усього складається космос цього хаосу, все важить, політ горобця і політ бомби, смерть блохи і твоя смерть, Костоньку, яку я теж бачу, ніби на долоні, твій страх і страх коня, втома і туга покликаних криком вірлиці, вони власне йдуть до тебе, вони на деякий час віддані тобі у володіння, так їм наказано, і то все — просто візерунок на великому гобелені, до якого вплетено і тебе, і мене так само, Костоньку.
— Also was tun wir?[127] — питає старший із жандармів, вищий знанням.
Стоять, карабіни на плечах, патронташі на пасах, усе до твоїх послуг, чорні маузери та золоті набої до твоїх послуг і до їхніх, повні жалощів очі твої та їхні, нехіть до себе твоя. Твоя розтовчена губа перед їхніми очима також твоя, і той погляд, його барва і температура твої, погорда в тому погляді твоя, погорда, яку збройна людина відчуває до когось, хто потребує збройного, щоби владнати, залагодити свій клопіт, помститися за потовчену губу. Зроби з цим, що хочеш, Костоньку, що завгодно, тобі все дала твоя матінка-вірлиця.
— Folgt mir[128], — кажеш. Сказав.
Відвертаєшся і далі, далі йти! Тож ти йдеш перший, Театральною площею, яку сумлінно розбомбили, і Сенаторською, крокуєш зі щелепою, яка розривається з болю, в закаляному одязі, а за тобою крокують двоє жандармів із карабінами на плечах, хай-но тільки тебе зараз хтось побачить, Костоньку!