Але ніхто тебе не побачить, усі, чий погляд має вагу, поховалися в жовтневих оселях, вони купчаться біля наспіх поставлених печей, гріють переможені долоні і звільна забувають про війну, забувають про німців, думають про життя: про їжу та про те, як її знайти, про гроші та про те, звідки їх узяти, або — декотрі — як із головою когось видати, про інтереси, як їх відстоювати, з поляками, з німцями і з жидами, думають і про жидів, котрим зараз точно буде важко, жиди також думають про те, як їм буде важко, але думають також і про жінок, про стегна і груди, а ще про те, що найкраще заховатися під периною від холодної оселі та лихого світу, а жінки думають про чоловічі долоні, які зараз пестять тепло, що струменіє з розпеченої бляхи буржуйок, а могли би пестити їхні тіла, тверді руки, міцні руки, а вулиці порожні, і так ви йдете, Костоньку, ти перемащений, і побитий, і розлючений, і жандарми втомлені, хоча вони взагалі й не жандарми, але як іще тобі їх називати, якщо в них військові мундири і шоломи, але не як у вашої поліції, у них і карабіни є, вони йдуть за тобою стройовим кроком повз спалене і поруйноване Міністерство сільського господарства, повз спалений палац Малаховських, а чоботи в них із підківками, і ви повертаєте наліво, у Підвалля, ото твій парад, Костоньку, ото Підвалля, 21, і скромний модернізм дивиться на твоїх жандармів-не-жандармів квадратними вікнами без обрамлень та карнизів.
— Und was nun?[129] — питає старший.
А ти й сам геть не знаєш, was nun. Ти втомився дорогою, з тебе вивітрилась охота до помсти. Але як із цього всього вийти? Тож зараз ідеться точно про те саме, що й цілісіньке твоє життя, спонукане не твоєю волею, і тільки внутрішнє тяжіння кожної окремої ситуації, у якій ти опиняєшся, у якій не вмієш стояти на своєму, бо для цього тобі треба бути чоловіком, а ти хто, гівно ти останнє?
А зараз спільне тяжіння тягне тебе донизу своєю власною, внутрішньою логікою причин і наслідків: раз уже вони сюди прийшли, раз уже Вірлиця дала тобі двох жандармів, раз уже вони мають на плечах карабіни, то далі треба по сходах, треба зайти до квартири старого Пешковського, а що далі? Що далі?
А далі трапиться те, до чого тяжітиме ситуація, бо то вже не ти вирішиш, Костоньку, вирішить тяжіння самої ситуації.
Тож ви піднімаєтесь сходами. Ти перший, вони другі та треті, черговість важлива. Тож ви стаєте під дверима, з яких тебе так безславно викинули. Ти не хочеш того робити, не хочеш того робити, але щоб того не зробити, тобі зараз потрібно було би сказати жандармам, що йшли сюди даремно, що трудилися даремно, на що ти, вочевидь, маєш право, але не маєш сили, щоби витримати їхні погляди, які стали б важкими, ти мав би мати силу, щоб ті погляди витримати, але чи мав ти коли-небудь таку силу?
На війні мав. Із пістолетом у руках крикнув: «Старший улан Бочьонґа, на позицію!», карабінник Гайке був уже неживий, і навідник еркаему, старший улан Бочьонґа, хоч і притиснутий прямим вогнем, почав спускатися румовищем до життя, у безпеку, ти ж гарикнув: «На позицію!» — а він повернувся назад, до смерті, до еркаему зр. 28, а ти знову гарикнув: «Короткими чергами!» — уся чота дивилась на тебе з ненавистю за те, що ти людину посилаєш на певну смерть, а він почав стріляти, ясно, що наосліп, але стріляв, низько пригнувши голову у французькому шоломі, а потім дістав кулю в лоб, і кінець, його мозок вихлюпнувся на плечі, а він навіть не змінив позиції, тільки знерухомів, схилив пробиту голову на плече, та й було по старшому уланові Бочьонзі, навіднику відділення еркаем.
І тоді тебе на це вистачило. Принести в жертву життя старшого улана Бочьонґи. І кому та жертва, Польщі? Польща нічого не отримала з того, що старший улан Бочьонґа випустив іще кільканадцять патронів у напрямку німецьких позицій. То була жертва, яку ти старшим уланом Бочьонґою приніс війні.
Тоді мене на це вистачило. Вірлиця була далеко, я мав мундир і звання.
Сьогодні я ніхто, у забрудненому, подертому вбранні та з побитою губою. А вони мені віддані лише умовно, лише на хвилю. Тому я стукаю і молюся тому, хто поза світом: щоб не відчинили. Нехай мовчать. Нехай вони вийшли, нехай квартира буде порожньою, нехай на цьому все закінчиться. Тому я стукаю тихо, по-дурному тихо, але тихо.
І в тиші рахую секунди, аби тільки дочекатись моменту, коли зможу німецькою сказати: «їх немає, ходімо».
Але це не може вдатися, це не вдається.
Двері з тріскотом відчиняються на ширину ланцюжка. Пешковський передовсім помічає мене, і лють розтягує йому губи, і він щирить очі, ніби скажений пес, а тоді помічає сірі плащі моїх жандармів, лють поступається в ньому місцем шоку і безпорадності.