Молодший жандарм стримує мене, його міцні німецькі руки обіймають мене, ніби лещата, обіймають мене разом із моїми руками, молодший жандарм кричить, за дверима виє Юрчик.
— Мамо, мамо, мамо, мамо! — кричить, наляканий.
Старший жандарм — то суцільна погорда. Гордує мною. Не гордує Пешковським, не гордує жінкою, котру вдарив, але мною — цілком.
Чи знаєш ти, Костику, що буде далі?
Знаєш.
— Raus hier, raus, ihr Schweine![132] — кричить Геля, підводячись.
— Raus! — підтверджуєш.
То й жандарми тоді підтверджують, так, раус, як раус, то й раус, виходимо, виходимо, йдемо, чому ні, вочевидь, це геть не має сенсу, прийшли, потовклися, пішли, але хіба світ наказів та обов’язків коли-небудь узагалі мав сенс? Та зазвичай не має, тому ми йдемо, аякже, карабіни погірдливо на плечі, та й ідемо. І я теж іду.
Уже на вулиці Підвалля відряджаю їх. Вони відходять і з усіх сил тобою гордують, і та погорда перейде далі, вони розкажуть про те, що сталося, розкажуть якомусь своєму офіцерові чи фельдфебелеві, він перекаже далі, а погорда, загорнута в погірдливі усмішки та погірдливі погляди, погорда до тебе переходитиме з людини на людину, наче мікроб якоїсь хвороби, кожен по черзі вимовець тих слів буде повторювати ті само погірдливі рухи губами і погляди, аж доки насамкінець вона дійде до твоєї матінки, Костоньку, до Вірлиці, а з неї повернеться до тебе, багатократно побільшена, нарощена кожним носієм, повернеться до тебе та погорда жандармів, велика, як німецький панцерник, а на початку вона була ще геть маленька, ніби багнет при боці жандарма. І що можеш зробити, нічого не можеш зробити, міг би її задушити у зародку, якби зараз убив їх обох, але ж ти навіть зброї не маєш.
І стою сам.
Любий господи чорний боже, що зі мною буде?
Ти знаєш, що буде.
Уб’ють тебе. Уб’ють тебе, зерно цього вбивства вже впало в землю, зараз його хтось поллє, воно проклюнеться і житиме, розквітне отруйною лозою, котра тебе, зрештою, торкнеться і вб’є.
Але ти не думай про те, любий мій, не думай про те, щось ти забагато думаєш, живи, просто живи, бездумно живи.
Іду. Не бачу міста. Бачу людей, або радше їхні тіні, поляків, жидів, німців, а передовсім тих, хто міг би бути кожним: бо іноді видно, просто-таки з першого погляду: ось німець, ось поляк, ось жид. Але той пан у бронзовому костюмі, світлому плащі та дорогому капелюсі, чи то поляк, на якого загальна деградація ще не наклала свій відбиток, чи то радше заможний німець, урядовець або таємний поліційний агент, чи то просто якась зацікавлена особа, чи то, може, асимільований жид, бо ж і серед жидів можна знайти когось настільки кремезного, чи то білий росіянин, чи то, може, радше, більшовицький агент, чи то угорець, чи то, може, фін?
Але воно і в німецькому мундирі не треба бути німцем. Не треба, Костоньку, не треба, тільки не дратуйся, йди, просто йди, до комендантської години ще далеко, а в тебе, зрештою, німецькі папери, ніхто тебе не скривдить. Іди.
Брук. Брук зірваний, болото, бомбові вирви, засипані вирви, жидок з лопатою так розкидає пісок, що аж ну, імпровізована рикша, віз-трамвай, розкладка зі згорнутими вручну папіросами, оголошення, що продаж папірос, фабричних чи згорнутих вручну, суворо заборонено, німецький патруль погірдливо дивиться на мене.