І не знаю, чи тішитися мені з тої погорди, бо дивляться на мене як на поляка, чи лякатись її, я б хотів їм сказати: Mistkerle! Ich bin ein genauso guter Deutscher wie ihr, ein noch besserer als ihr! Mein Vater ist Graf, Ritter, Kriegsheld und wer sind eure Väter, ihr Arschlöcher?[133]
Дірка в сраці[134].
Моя дірка в сраці палає. Напруга трохи відпустила і пече, паприкаш працьовито продерся крізь шари іншої їжі, його гострота саме роз’їдає тендітну оболонку навколо ануса.
Треба піти додому, помитися, щось із собою зробити.
Іду, погляд втуплений у землю, іду галереєю брудних черевиків. Бо то ж війна, тому більшість ненапастована. Війна, хай навіть закінчена, звільняє від обов’язку пастувати черевики. А далі коричневі оксфорди під сірими штанами швидким кроком проминули мене. Далі в’язані черевички, годящі для служниці, над ними грубі та бідні панчохи, на яких уже доволі давно пішла стрілка. Далі чорні дербі, дуже брудні, старі, а ще — фабричні, не від шевця. Далі туристичний черевик, лижний, мабуть, він гордо збирається за кордон, воювати за Польщу, над ним картата шкарпетка, над нею балонові штани, вище не дивлюся, аж раптом звисока злітає бомба слини і падає мені під ноги, тож, певно, хтось мене впізнав і так відважно плюнув, але я не підвів погляду, хоча візерунок шкарпеток і колір штанів навіяли на мене кілька прізвищ, але я не хочу про них думати, далі знову безглузді оксфорди, потім безформні чоловічі черевики, розчовгані, потріскані, з вузликами на шнурівках, вони не переживуть зиму, скільки б їх не церували, далі прегарні жіночі човники, хоч і брудні, ніжка над ними також нічого собі, але вище колін, колін за спідницею, погляду не піднімаю, бо немає настрою, далі, черевики, черевики, велосипедні шини, кінські копита, автомобільні шини, вигляд пошарпаної, позриваної бруківки, обтяті лінії трамвайних колій, і черевики, черевики, черевики, не піднімаю погляду, вулиці, площі та знову вулиці, година, довго, ноги болять, не підводжу погляду, просуваюся місцевістю по пам’яті, але не гублюся, аж нарешті мій ріг, Пулавська, Мадалінського, шоколадний сходовий майданчик, дзвенить, сходами, дзвенить, двері, дзвенить, квартира, замикаю за собою двері, дзвенить, дзвенить.
— Яцек? — запитую в сірість оселі. — Іґа?
Тиша. Перестало дзвеніти. Пішли собі. Знову дзвенить. Очевидно, що пішли собі, чого б то мали тут чекати. Дзвенить.
Сів у кухні біля столу. Що то в кишені?
Коник Юрчика. І джигіт. Не віддав йому, бо коли ж мав йому віддати?
Поставив коника на столі. Посадив джигіта в сідло. Дзвенить. Їдь, джигіте, жени свого кавказького коника, зі столу гоп на крісло, з крісла гоп на підлогу, сходами, на вулицю, Мадалінського, Пулавська, і вгору, засипані зірками площі, Маршалковська під дерев’яними копитцями, аж нарешті доїдеш на Підвалля і до мого Юрчика, ото вже втішиться хлопчик.
Чому ж не дав йому коника?
— Алло! — вереснув у слухавку.
Коли підняв слухавку, того не знаю, не пригадую собі, не пам’ятаю, як піднімав, сів ото собі за столом, а зараз нагло рикаю в слухавку.
— П’ятдесят Сім? — питає Інженер.
— Шість… — автоматично виправляю.
— Так, так. Будь завтра у квартирі на Спасителя. Уранці. Четверта тридцять.
Кінець. Уже не дзвенить. Завів будильник, слухняно завів будильник, бо в цій слухняності прагнеш віднайти втіху, гідність і людськість, а людськості немає.
Одягнений, у черевиках, із коником в одній руці та з джигітом в другій, ти вклався спати. Мій бідний, мій любий, мій милий, смішний, марний, малий Константи.
Розділ IX
Дзвенить. Будильник. Темно. Що?
На площу Спасителя. До Інженера.
З ліжка. Ванна. Світло? Є. Вода? Є. Тепла? Так. Гоління: гаряча, олійка, піна, бритва, піна, бритва, холодна вода після гоління, галуном змастити подряпину під носом, паскудну подряпину під носом. Туалет суміщений. Зубний порошок? Є. Щітка. Брильянтин? Ні. Щітка. Пригладити волосся. У дзеркалі — ненависть. Кухня. Їжі — немає. Годинник? Уже час.
Одяг. Плащ.
Не думати. Двері — на ключ.
Східцями. Вниз.
На вулиці комендантська година. Дня — немає. Пішки. Вулиці та площі. Ліхтарів — немає.
А йдучи до квартири Лубенської, постійно заплющуєш очі: не бачити світу, не бачити людей, подаєш свою нову Kennkarte патрульному солдатові, солдат приязно салютує і щось каже, доброзичливо застерігає, але ти не слухаєш, він відходить, а я за тобою, Костоньку, завжди за тобою, навіть тоді, коли ти йдеш такий побитий, такий розбитий, як оце нині, коли ти йдеш такий слабкий, дурний і злий, як оце нині, коли можеш думати лише про надію на щось, але на що, на що ти взагалі ще сподіваєшся, Костоньку, що якось іще владнається, зараз, після того, що трапилося?
133
Сволота! Я так само добрий німець, як ви, навіть кращий, ніж ви! Мій батько — граф, лицар, герой війни, а хто твій батько, мудло?