Я йду, хитаючись, не знаючи спочинку, йду день, Варшава, вулиця, цигарка, холод.
Не йди! Не йди! Тікай, єдиний мій, тікай, любий мій, тікай, рятуйся, запорпайся в землю і прогризи собі шлях у найглибший забій найглибшої штольні, там навіки зостанешся, там облаштуєш свій скит, живитимешся з того, що принесуть тобі копачі на вимін за твої юродиві мудрощі, а якщо не принесуть, то на них полюватимеш, Константи, тікай, мій єдиний, мій любий, зникни звідти чимдуж!
Іду, не знаючи куди. До автівки.
Непритомно сідаю в автівку. Стромляю ключа, непритомно заводжу. Чекай, а якщо хтось зайде! Замикаю двері зсередини. Ніхто не зайде. Ключик. Я ж його вже повернув непритомно. Бляха. Ні, не треба, двигун іще теплий, стрілочка термометра ще далеко, так що не треба. Ну то заводь. Холера, як він заводиться? Є. Не так, як в опелі. А де тут стартер? Зараз, уже знаю, як у Яцка, Яцко теж мав Мастера, тільки що в нього був седан, і там не окремо педалі, там разом із дроселем. У тих новіших була тільки окрема педаль. Той мастер седан Яцкові купили у Шкварчинського. Так. Той, не цей. За цей не знаю. Непритомно. Тисну. Тепер запалювання. Мотор іде, пустити педаль, зараз удруге як натисну, то запрацює вже дросель, не стартер. Чи ні? Тисну, оберти пішли вгору. Так. Зчеплення. Передача. Їду. Друга передача. Мотор на ходу. Потужно. Третя передача, і їду, в’юся Пулавською, як ніколи, колись вона була проста, ніби стрілою пробита аж до Сколімовської, а зараз звиваюся.
Коли я востаннє був за кермом? У серпні, ще до того, як ті військові курвалі забрали мою олімпію, за три дні до мобілізації її реквізували, в інших ще не реквізували, а мою олімпію реквізували, а Геля сказала: спершу реквізують у жидів та інших чужинців, то робить якийсь бюрократ, і йому просто трапилося прізвище, що він так до першої хвилі реквізиції її реквізував. Немає олімпії. Є шевроле. Два місяці тому я востаннє сидів за кермом автомобіля тисячу років тому, а потім помер і не народився знову.
Уперше кермую машиною. Їду.
Їду. Не знаю куди.
До матері.
До клубу.
До пекла.
Щось вириває мене з автівки і з одягу, одяг у формі мене далі сидить за кермом шевроле піджак жилетка сорочка штани краватка батьків годинник на зап’ясті рукавички стиснуті на кермі, а я голий пливу над вулицею, підвішений на невидимих линвах, і дивлюся на шевроле, як він їде, на людей, як вони йдуть, на фіри, як вони повзуть, на людей, як вони повзуть, щось погане сталося з Варшавою, відчуваю, як холодне повітря обвіває мій живіт, мій хуй, мої стопи, добрий Боже, добрий чорний боже, забери мене звідси в інше королівство смерті, в сонне королівство смерті, де немає ні світла ні тіні.
Пливу. Перед автівкою, котра їде, у котрій їду я, але мене в ній немає, перед тією автівкою на дорозі з’являється постать.
— Гальмуй, Костоньку, гальмуй, бо переїдеш людину! — кричу до мене, котрого немає в тій автівці, кричу з високості, clamavi at te, слухай мій голос, коли з високості кричу до тебе, Віллеманне, я, вартівниця світу.
Константи гальмує, я бачу, що гальмує.
Гальмує Костик, безтурботно, Константи гальмує.
Надто пізно гальмує, постать у плащі вискочила перед автівкою, шевроле витанцьовує на заблокованих колесах, думаю, знятися з гальм і спробувати обминути, чи загальмую, але не відпускаю, таки ні, шевроле витанцьовує на заблокованих колесах, і нарешті ось, бачу його зблизька, офіцерський плащ, підперезаний поясом, щось блискуче на голові, врізаюся.
Не дуже сильно. Має жити.
Вистрибую з автівки, лежить, підводиться, допомагаю людині підвестися.
Впізнаю його.
— Мене звати Бартоломей Хохол, я останній король Польщі, — каже ротмістр Хохол.
Чи я його впізнаю? Я знав ротмістра Хохола, але як же його звали, як же звали, чи то та людина, котра з’явилась після ротмістра Хохола, чи то він є тим, ким ротмістр Хохол є зараз, у суботу двадцять першого жовтня тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року, година, батьків годинник, година тринадцята двадцять сім, чи той чоловік — то ротмістр Хохол, чи, може, радше ротмістром Хохолом він був тільки рік тому, а зараз уже не є?
Я б і хотів могти це сказати, що не вірю власним очам або щось подібне, що кажуть люди, геть заскочені обставинами буття. Але я не заскочений. Ніщо мене не дивує. Вірю власним очам. Не вірю світу, але очам вірю. Вони багато бачили і ще більше побачать.
Ротмістр Хохол, ескадрон цекаемів. Але ж він наче мав переправитися на південь, не скласти зброю. Плащ дуже брудний, підперезаний, але не паском, а картатим шаликом, перев’язаним як слуцький пояс, тільки що закороткий. На голові в нього картонна корона, обмотана вже порваною в багатьох місцях фольгою. На плащі бовтається Virtuti, на ногах кломпи, вдягнені на щось, що нагадує товсті вовняні онучі. Біля Virtuti дві кругленькі срібні медалі: придивляюся ближче, коли тримаю його на руках, то не медалі, одна — то ідентифікаційна бляшка, польська бляшка на кольоровій стрічці. Інша — то кришечка з коробки презервативів, алюмінієва, німецька. Hygenischer Gummischutz Dublosan, Berlin — Neuköln[136]. Стрічечка фіолетова, біля неї ще кілька довгих кучерявих волосин, ніби вона разом із ними вирвана з дівочої голови.