Але не повертаю на Длуґу. Чому я не повернув на Длуґу? Так, може, буде зручніше, ніж повернути на Длуґу, але трохи далі, Мьодовою, потім на Трембацьку. Чи так буде краще?
Не повертаю на Трембацьку. Нащо?
Їду далі Краківським.
Їду Новим Світом. Завжди головними вулицями.
Нащо? Уяздовські, Уяздовський парк, Яцек у лікарні, чи вдома, занурений у чорноту, чи в лікарні латає людей і жартує?
Уяздовські. Нащо? Патруль на мотоциклі.
Шуха. Повертаю на Шуха.
Куди ти їдеш, я знаю, Константи, я знаю, куди ти їдеш, тільки не знаю нащо, не хочу, щоб ти туди їхав. Знаю нащо, таки знаю. І, власне, не хочу.
Не їдь туди, Константи.
Чому на Шуха?
Чи я піду до будинку Міністерства, де зараз сидять німецькі шпиги, звідки я витягнув Іґу, чи радше звідки мені дали Іґу отримав Іґу не витягнув Іґу отримав Іґу я нічого не зробив дістав забрав додому лайдак хуй собачий скурвий син погань.
Гальмую шевроле, висідаю.
Перед міністерством варта: плащі, пояси, карабіни.
Але я не туди, я вліво. До генеральського будинку. Саме до генеральського будинку.
Батьку. Батьку!
Я йду.
Не йди! Йди до матінки, Костоньку, не йди до нього, йди до матері, за матір’ю слідуй, не йди до нього, не йди.
Йдеш.
Самогубство Валерія Славка, це тут. Браунінг, отвір у скроні, смерть у шпиталі, так недавно, усі газети про те писали, і кав’ярні гриміли плітками: нащо? А це точно було самогубство?
— Яке самогубство, пане, яке самогубство! — виступав твій тесть, що його сліди ти зараз носиш на лиці. — Не було ніякого самогубства. Бандити, а тому бандитські, ґанґстерські методи. Валять один одного пістолетами, ножами!.. Ґанґстерське кодло. Я за ними не плачу!
Ти теж не плакав, але не з тих причин, що ендеки, ти й газети заледве проглядав, де б тебе там цікавив якийсь Славек, коли ти мав свої інтрижки в «Зем’янській», мав Гелю та Юрчика, і кошти, які треба було освоїти, і Саломею, і коханок, і рисунки, і Яцка, Іґу, їхні вічні проблеми, він мене не розуміє, постійно працює, чого вона від мене хоче, щоб я не працював, або чи поїхати нам цьогоріч на лижі взимку, чи не поїхати?
А влітку, коли соціальне життя завмирає, куди їхати? На базу відпочинку? До Парижа? Автівкою в Угорщину? Може, зробити з того заїзд, зголоситися і заявитися в автоклубі, у газетах статті та світлини, такі гарні водії в кашкетах і пумпах, романтично запилюжені піонери сучасності.
Автоклуб же недалеко, тут, лише трішки далі. Міг би піти до автоклубу. Цікаво, що чути в автоклубі.
Але я не йду до автоклубу.
Не йду до міністерства. Ввійшов до генеральського будинку, де вже немає ні польських генералів, ані залишених ними вдів ані залишених ними жінок ані жінок після них ні синів коханок слуг і лакеїв ані ординарців ад’ютантів камердинерів фірманів шоферів ані тіток геть нікого. Але, може, мундири ще десь висять у шафах. Може, висять.
Перед дверима вартовий, так само як і перед міністерством.
— Sie wünschen? — питає.
— Ich will zu…[137] — І раптом не знаєш, як його величати. Яке в нього звання? Яке може бути? Може, ніяке? Хто він? Він узагалі є, він тут?
Але ж так він казав, тоді в «Адрії»: на Шуха. Sechzehn.
— Zu wem?.. — питає вартовий, котрий є людиною, котрої немає.
— Ich will zum Herrn Strachwitz.
— Und wer sind Sie?[138]
Дістаєш документи. Дістаєш свою Kennkarte, варта уважно проглядає, акуратно складає, віддає.
— Treppe hoch, drifter Stock.[139]
І йдеш. Піднімаєшся, а сходами піднімають Валерія Славка з простреленою головою, і це певна відповідь, еге ж, Костоньку? Краще, ніж те, що ти хочеш тут зробити, краще, ніж те, ким ти намагаєшся стати, краще, ніж те, що ти пробуєш відвернутися від власної матері, а це однозначна підлість, хоча то вона дарувала тобі життя, виховала, вона зробила тебе тим, ким ти є.
Роздертим, зболеним, півтрупом зробила мене моя мати, покручем без серця і вітчизни без душі в грудях або з двома душами мішлінґом покручем підкидьком ніким.
А ким я міг би бути, міг би бути кимось, вона німкеня по крові, мій батько німець по крові, я теж міг бути, якби не її божевілля і не той клятий психіатр, про котрого вона мені розповідала, не шкодуючи жодних подробиць.
Двері. Я стою перед дверима, не знаю, чи стукати. Не стукаю.
Двері не відчиняються, за дверима батько. Я не стукав.