— Ich habe dich auf der Treppe gehört. Ich habe gehört, wie du geweint hast und mich und die Mutter gerufen hast.[140]
Зараз він це каже чи не зараз? Тоді це казав.
— Ich habe dich auf der Treppe gehört, ich habe gehört, wie du geweint hast. Komm rein.[141]
Зараз це каже. Я входжу.
Лице. Сорочка без комірця, манжети відчеплені, штани, підтяжки, черевики. Сиґнет. Квартира, чиста, як вівтар на Великдень. На стільці в спальні величезна купа зелених мундирів, як і мій був зелений, офіцерки й черевики, бриджі та штани з лампасами, не забрали їх із собою, та ще дві шаблі в блискучих піхвах і рогативки з лакованими дашками.
— Ein polnischer General hat hier gelebt, — каже батько.
— Ich weiß.
— Warst du im Krieg?
— In der Kavallerie. Ich war Unterleutnant im 9. Regiment der Ulanen.
— Unterleutnant?.. — здивувався батько. — So etwas wie ein Fähnrich?
— Nein. So bezeichnet man im polnischen Heer den niedrigsten Offiziersrang. Podporucznik. Unterleutnant. Er entspricht unserem… eurem Leutnant.
— Ich verstehe. Hast du gekämpft?
— Ja, bei den MGs. Sie haben mir eine Auszeichnung gegeben. Krzyż Walecznych. Das heißt, ein Verdienstkreuz.
— Ich weiß, was das bedeutet. Setz dich.[142]
Сідаємо за столом, батько приносить горілку і дві склянки, наливає потроху, на один палець.
— Hier gibt es überhaupt keine Schnapsgläser. Er war wohl Nichttrinker…[143]
Беру пляшку, наливаю в обидві склянки більше, до половини, три чверті, хоч я вже сьогодні й пив, але вже й геть не пам’ятаю того алкоголю, ніби його зовсім не було, тому наливаю більше, до половини, три чверті.
— Gut, dass du gekommen bist.[144]
Сидимо.
— Papa, ich bin kein Deutscher.
— Ich weiß. Mich geht es überhaupt gar nichts an.[145]
Сидимо. П’ємо горілку. Батько потроху, сьорбає своїми зґвалтованими війною вустами.
— Gut, dass du gekommen bist.
Знову наливаю. Мовчимо. П’ємо. Наливаю.
— Ich nahm die Staatsangehörigkeit des Reiches an. Aber ich bin kein Deutscher. Ich arbeite für so eine polnische… Organisation.[146]
Батько киває головою.
— Gut, dass du gekommen bist, — просто відповідає.
— Ich brauche deine Hilfe.[147]
Батько всміхається, не дивлячись на мене. Наливаю горілки, випиваємо. Кажу, мушу поїхати в Будапешт. Маємо машину. Ну і маю Kennkarte, але їду ще з однією такою, котра не має жодних документів. Полька, аристократка. Батько мовчки киває і показує мені встати.
Встаю, але не так, як устав би, якби мені матінка казала встати. Навіть не так, якби вона це звеліла мені німецькою. Батько стає переді мною, поруч зі мною, його худе тіло за кілька сантиметрів від мого, його страшне лице-нелице перед моїм лицем, бачу лусочки тканини на безволосих шрамах, чи то шкіра, те, чим заростають шрами?
Батько уважно придивляється до мене з-під примружених повік, якими кліпає, ніби докладаючи зусиль, поволі. Торкається долонями моїх плечей, боків, живота, дуже делікатно, не потиск, не пестощі. Ставить ногу біля моєї ноги.
— Ja, gut, es wird passen[148], — каже.
Іде до шафи, бебехи з якої лежать на кріслі, зелені та блискучі, як піхви шабель, і чорні, як халяви чобіт. Відчиняє шафу. З вішалки знімає сіру куртку, штани, сорочку, з полиці бере шкарпетки й чорні офіцерки.
— Ziehe es an.[149]
Не запитував. Роззувся, зняв піджак, краватку, розстебнув сорочку і штани, зостався в самій лише білизні та шкарпетках.
— Die Unterwäsche auch, hier hast du frische, noch unbenutzte. Und Socken.[150]
Ну от роздягнувся, не соромлячись його погляду, але соромлячись свого тіла, не його бридоти, бо ж моє тіло гарне, навіть черевце на війні загубив, але власне того, що воно гарне, шляхетне, нічим не торкнуте, не зґвалтоване.
А він дивиться на мене.
Він дивиться на тебе, а я так сильно боюся, Костоньку, боюся за тебе, боюся того, що він може з тобою зробити. А він дивиться на тебе, ніби дивиться на себе, себе бачить у твоїх вузьких стегнах, у гарних вигинах м’язів, у худому животі та міцних стегнах і в бездоганній шкірі та у гладко виголених щоках.
Він дивиться на тебе без жалю та заздрощів, дивиться на тебе з любов’ю, і та любов є самолюбством, як і кожна батьківська. Жоден із вас того не знає, але любов до своїх нащадків таки є самолюбством, ви самих себе любите у своїх дітях, хоч вам і здається, що то найшляхетніша з усіх любовей, а вона — чистий егоїзм.
Бальдур фон Штрахвіц дивиться на свого нагого сина і сам не знає, промовляє це чи тільки думає.
142
— Тут жив польський генерал. — Я знаю. — Ти був на війні? — У кавалерії. Був унтер-лейтенантом у 9-му полку уланів. — Унтер-лейтенантом? То щось як хорунжий? — Ні. Це найнижче офіцерське звання у польській армії. Підпоручник. Унтер-лейтенант. Це відповідає нашому… вашому лейтенанту. — Розумію. Ти воював? — Так, кулеметником. Отримав нагороду. Бойовий хрест. Розумієш, хрест за відвагу. — Розумію. Сідай.
146
— Я прийняв громадянство Райху. Але я не німець. Я працюю на таку собі польську… організацію.