Слова в твоїй голові лунають польською. А він же до тебе німецькою говорить, німецькою.
— Verstehst du?
Розумієш. Ich verstehe.
— Papa. Für so etwas werden sie dich doch hinrichten.
— Sie werden mich nicht hinrichten, — усміхається він. — Ziehe dich um und geh schon[156].
Коли застібаєш сорочку і в’яжеш краватку, він згортає мундир, плащ, документи й зброю в охайний, зграбний пакунок, великий пакунок, твій пакунок, своє життя загортає в брунатний папір і перев’язує мотузкою, ніби речовий доказ.
— Ich bringe dich nach unten, mein Sohn. Es ist wichtig, dass der Wächter uns zusammen sieht, wenn du rausgehst.[157]
Розумієш? Ти вже розумієш, Костику?
Сходами вниз. Я п’яний. Пакуночок. Батько проводжає мене до дверей і виходить зі мною на вулицю. Такий маленький, дрібний, куди менший від мене. Проте мундир підходить. Хвилину стоїмо один навпроти одного. Я п’яний. Батько кладе руки мені на плечі, обіймає мене, тулить, його шрам на моїй щоці. Він дуже молодий і дуже старий водночас.
— Geh schon. Das reicht mir. Geh[158], — шепоче.
Сідаю в автівку, грюкаю дверима. Пакуночок з мундиром і зброєю мого батька поруч, на пасажирському сидінні. Він стоїть на вулиці, у домашніх капцях, у сорочці без комірця, у цивільних штанах із підтяжками. Махає мені рукою. Я думаю про його зранену пахвину, про ту страшну рану, яку йому в душі, певно, заподіяла рана тілесна. Заводжу двигун. Батько повертається і заходить у генеральський дім. Крізь скляні двері бачу, як він розмовляє з вартовим, як собі безтурботно з ним балакає, вартовий як струнка випростаний перед паном офіцером ветераном воєнним інвалідом.
Зненацька повертається, ніби щось згадав, визирає крізь двері, махає мені рукою, саме так, щоб я поки не їхав, щоб зачекав, що він має до мене якусь справу. Зникає за дверима, по хвилі вибігає з пістолетом-кулеметом, не таким, які були в німецьких підофіцерів у вересні, але з дерев’яною оправою карабіна, з гніздом магазина, скерованим убік, не вниз, волосся в мене на карку стає дибки, але я нараз бачу, що ні, він тримає його не так, як тримають наготовану до бою зброю, у гнізді немає магазина. Виходжу з машини, не глушачи двигун.
— Eine Maschinenpistole wirst du brauchen, mein Söhnchen. Dort, wo du hinfährst. Ich brauche sie doch nicht, weil ich hier bleibe.[159]
Дає мені зброю і магазини до неї в шкіряному футлярі. Усміхається половиною лиця, ще кладе мені руку на плече, тоді відвертається і йде геть. За дверима ще каже щось вартовому, тоді йде вгору.
А я стою, як дурень, на вулиці зґвалтованої Варшави, тримаючи в руках пістолет-кулемет. Тоді відчиняю багажник, кидаю все туди, грюкаю багажником і сідаю в автівку.
Сидиш в автівці із заведеним двигуном, млієш від горілки і від того, що нічого не їв, і що? І чекаєш, п’яний.
Чого чекаю? Що станеться?
Адже знаєш. Але сам собі вдаєш, ніби нічого не знаєш і не розумієш.
А він підіймається сходами до своєї не своєї квартири, а ти сидиш у шевроле, двигун працює.
Він походжає квартирою, знервовано і ніби отупіло, і плаче, і притискає руки до грудей, ніби притискає до грудей щось надзвичайно дороге йому; потім із шафки в столі дістає стоси документів, несе їх на кухню і палить ними кухонну пічку, шаргає в попелищі кочергою, спалений папір розсипається на порохно. Потім визирає з вікна: бачить дах твого шевроле, всміхається. Ховається за брудною фіранкою. Дивиться на фасад міністерства, у якому ад’ютант, молодий Feldpolizeisekretär Ванічек, розкладає стоси документів та впорядковує це все в мережу архівних даних. Feldpolizeisekretär — земляк Бальдура, він також із Сілезії, з маленького села під Ґливицями, котре завжди називалося Пільховіц, але це звучало надто по-слов’янському, тож кілька років тому його назвали Більхенґрунд, ніби це могло змінити в минулому факт, що колись те село називалося Пільховіц. «Feldpolizeisekretär Vanitschek spricht gut Polnisch, er ist intelligent, sehr systematiseh, aber nicht besonders entscheidungsfreudig. Er stellt eine wichtige Errungenschaft für die geheime Feldpolizei dar, es empfiehlt sich seine Kompetenzen zu fördern»[160], — написав фон Штрахвіц в особовій справі свого підлеглого. Секретар польової поліції Ванічек має лице, має краник і все інше.
Feldpolizeisekretär Ванічек через кілька років займеться виловом радянських шпигунів у брудних, часто косооких натовпах східних Hilfswilligen[161], і наловить їх дуже багато, а потім навіть зможе щасливо позбутися компромату у вигляді монограми GFP і не зізнається в тому товаришам із табору. Сам він із табору втече, а то буде далекий табір, у Приморському краї, він буде йти екзотичною тайгою, маючи неабиякі надії: недалеко китайський кордон, а з Китаю вже й повернеться, громадянська війна його не лякає. Проте до Китаю він не дійшов: на нього напав чорний уссурійський ведмідь із білим півмісяцем на грудях. А ті ведмеді чималі, самка, яка, хоч він її й не провокував, напала на зека, котрий колись мав ім’я Ванічек, була завбільшки з кавказьку вівчарку, та не змогла його вбити, тільки страшно поранила, проте він її нарешті відігнав, вдарив по голові ціпком, і все для того, щоб через два дні таки померти від голоду і ран.
156
— Тату, за це вони тебе стратять. — Ніхто мене не стратить. Перевдягайся і йди.
157
— Я проведу тебе вниз, синку. Треба, щоб вартовий побачив нас разом, коли ти будеш виходити.
159
— Тобі знадобиться автоматичний пістолет, синку. Там, куди ти їдеш. А мені не потрібен, бо я залишаюся тут.
160
Секретар польової поліції Ванічек добре розмовляє польською, він розумний, дуже організований, але не надто рішучий. Я вбачаю велике досягнення для польової поліції, якщо його буде підвищено відповідно до компетенції.