Чи зможу я зараз її спокусити? Чи це вона спокушає мене? Вона п’яна. Я теж. Чому ні? Хочу обійняти її за талію, але поки цей жест устигає набути ваги, вона відсувається, відвертається, закручується в танцювальному піруеті та відсувається від мене.
— А твій батько, німець, він з якого року?
— Дев’яносто третій.
Дзідзя морщить брови.
— То що, йому сімнадцять було, коли тебе…
Знизую плечима.
— Але то добре. Сорок шість років. Підійде. Ти на батька схожий?
Тож вона не бачила світлин у паспорті. Не глянула.
— Не знаю, — відповідаю.
І я вже знаю, вона гляне туди, перевірить, побачить. Побачить, усе побачить. А коли побачить, то шанси на те, що я зможу її спокусити, зникнуть. З огляду на те, що вона побачить, з огляду на те, кого побачить, будь-які шанси зникнуть.
Дзідзя тягнеться до свідоцтва, дивиться.
— О Боже…
Зникли. Знизую плечима.
— То ще не все, прочитай розділ «besondere Merkmale»[163].
Зітхає.
— Ну, тоді треба буде таки зробити знімки. А прутня на кордоні, здається, не оглядають, — сміється.
Мене трохи вражає той сміх, сміється з того, що мій батько не має…
— Але зачекай, — притуплений алкоголем мозок Дзідзі чіпляється за очевидне, — якщо він тебе…
— На війні.
— А. Ну, в кожному разі, ордени тобі треба вчепити назад. Його історія — це твоя історія. Будеш ним. Світлини Інженер має нові зробити.
Сідаю на фотель. Важко сідаю. Про те, щоб її спокусити, вже й мови немає.
— Я, певно, піду приляжу. Я з ним горілку пив. Стомився.
— Ти станеш ним, розумієш? Будеш… — дивиться в свідоцтво. — Будеш Бальдуром фон Штрахвіцом.
Встаю.
— Дай мені спокій, Дзідзю. Я йду спати.
Йду. Йдеш. Так, іду, падаю на ліжко, ліжко Гелі та моє, але зараз переважно моє, падаю на ліжко Гелі та й спати.
Розділ X
— Піднімайся! Побудка, пане фон Штрахвіц!
Дзідзя. Дзідзя? Розплющую очі. Темно. Вона наді мною.
— Вставай, я вже все приготувала.
— Що ти приготувала?.. — непритомно запитую.
— Все. Вдягайся. — Кидає мені мундир мого батька. Нічого не розумію.
— Фотографії, фотографії будемо робити. Спершу в мундирі. Вдягайся.
Дзідзя відвертається і виходить. Я сідаю на ліжку. — Швидко, швидко, нема часу! — відгукується чоловічий голос із залу. Я знаю той голос. То Водій. Водій Вітковського.
Не довіряю. Дзідзя принесла цілий пакунок: у ньому маленька кобура службового зауера мого батька. Відчиняю футляр, дістаю зброю.
— Костоньку, облиш, добре? Потім побавишся, — каже Дзідзя, непомітно повернувшись.
Я мимоволі сіпаюся, щоб сором’язливо заховати пістолет, кинути його, засоромитися, як хлопчик, спійманий за онанізмом, засоромитися, розчервонітися.
Але раптом знаю, що в мені є щось більше. Десь глибоко в мені, не знаю точно, де саме, щось зануртувало, щось, що дозволить утримати цього пістолета в руці. Завдяки їй. Вона каже мені, щоб я не дуркував, але то завдяки їй я можу зробити те, що хочу зробити. Не те, чого вона хоче від мене. Або моя мати. Або мій батько. Або Керівник. Завдяки їй. Я ніколи не знав нікого подібного до неї.
Ти ніколи не знав нікого подібного до неї.
Мої руки тремтять, мені раптово стає жарко, і я намагаюся зробити це поволі, щоб не виставити себе на посміховисько, тому двома пальцями відтягую затвор, перевіряю, чи пішов набій, щось золото блищить, тому, не спускаючи погляду з Дзідзі, відпускаю, і набій стає на своє місце, зброю заряджено.
Я встаю. Мої стегна тремтять від адреналіну. Я тільки в білизні, в кальсонах і майці, але то неважливо. Я не довіряю. Може, вони хочуть мене вбити, бо чому б і ні?
У моєму залі стоїть Водій. Водій Вітковського, в пілотці на голові та в шкіряній куртці, він дістає з великої брезентової торби щось, що здається мені переносною фотолабораторією. Поруч на дерев’яному штативі стоїть фотоапарат, біля нього великі лампи, їх також принесли, бо вони не мої. За обіднім столом розкладає писарське приладдя якийсь невідомий мені чоловічок, у круглих окулярах, перше враження — мабуть, жидок.
Рука Водія смикнулась, ніби вигляд пістолета підказував йому засунути руку в кишеню, але він не засунув. І дивився на мене вже не так, як раніше.
— Що таке? — вигукнув я. — Це мій дім. Досить з мене несподіваних візитів.
— Панна Дзідзя нас запросила, — відповів він. — Ми думали…
— Пане, — відгукується той в окулярах з-за столу, — документи маєте чудові, треба лише вклеїти знімки, переробити «besondere Merkmale», і все буде в шоколаді.