Було по четвертій, сонце заходило над шосе, що вело на Радом. У передмістях, якщо їх можна так назвати, дерев’яні халупи під стріхами, біда і бруд, і я хотів би померти, якби тут народився, поляк чи жид, Константи чи Бальдур. Далі кілька дрібних кам’яничок, але вони всі випалені, голі стіни, чорні пні дахових крокв, самотні комини посеред мурів, як донжони спустошених фортець. Не поїхали на Радом, а повернули ліворуч, на ринок.
Дзідзя пригнічено придивлялась до всього.
А я насичувалася недавнім пожарищем, у якому ще відчувала вже затихлу музику виття обпечених і людського смороду розірваних тіл, але тебе це вже не обходить, Константи, ти вже мене не слухаєш, і мої пристрасті вже не зворушують твоє серце.
— Нащо його розбомбили? — запитала Дзідзя.
Нащо, нащо бомбити загівняне жидівське містечко на кордоні Мазовії та Малопольщі, нащо бомбити загівняні будиночки, кам’янички з гівняної цегли, розмальовані гівном у гівняні кольори, нащо — думав я, і що мені було відповідати Дзідзі?
Стій, Константи, нащо, ти ж знаєш, ти ж пам’ятаєш, подумай.
— Якщо я добре пам’ятаю, то тут були штаби операційних груп армії «Прусси». Той скурвий син Домб-Бернацький тут керував, організували переправу. Тут купа військ була, так що ми мусили бомбардувати, — сказав, здивований, що це знаю.
Знає. Він знає. Константи Віллеманн знає.
— Ну так, ви мусили, — засміялася Дзідзя безтурботно, як можуть сміятися тільки жінки.
Одноповерхові жидівські будиночки навколо великого довгастого ринку, спалені, закіптюжені стіни, у вінках навіть сліди фрамуг, жидки снують ринком без жодної мети і сенсу, важко між ними вгледіти поляка, німців і взагалі не видно. Валяється сміття, скирти якогось реманенту, зламані вози, дишла стирчать на всі боки, уламки коліс, реміння збруї і розвалена вантажівка зі спаленою, також закіптюженою начорно кабіною, цивільна, мабуть, із реквізованих військовими.
Я пам’ятаю це містечко, кілька разів тут проїздив у минулому житті, Константи Віллеманн проїздив. Обідав з Яцком на ринку, ми їхали до Львова, тут зробили собі привал. Бівуак. Два чи три роки тому. Не було спалених возів, ані вантажівки, жидки тоді виглядали геть інакше, не снували собі, кожен кудись біг і крутився в жидівському поспіху. А зараз я роззираюся і не можу згадати, у якій із руїн був заїзд, не пам’ятаю, годі впізнати.
— Розімнемо кості? — запитала Дзідзя, широко всміхаючись.
Тож ми вийшли, стали перед автівкою, я глянув на зібраних на ринку людей і знову потягнувся до авта, взяв пістолет-кулемет.
І відразу про це пожалкував. Бо що то я за тхір, беру автомат, тому що боюся, чи як? Та то ж просто містечкові жиди, купа їх пейсатих, у смердючих халатах, а я боюся, тягнуся до автомата, але ж ці жидки тут — то ніякі не маккавеї.
Жиди з цікавістю придивлялися, кілька крадькома зійшли з дороги. Один відважно рушив у моєму напрямку. У розквіті сил, чорна борода густа, ніби з повсті, пейсів немає, картуз із дашком.
— Sehr geehrter Herr Offizier…[169] — озвався гарною, чистою німецькою, знімаючи картуза. Але не зминав його руками, просто тримав.
— Я розмовляю польською. — Чому я так відповів, гарною, чистою польською, чи гарна і чиста моя польська?
— Ах, — сторопів жид.
— У чому річ? — запитав я, а Дзідзя біля мене всміхалася, як королева.
— Та бачте, пане офіцере… — відповів гарною, чистою польською. — Бачте, нам наказали сьогодні тут зібратися, на ринку, для наведення порядку, усім жидам зі Зволеня наказали в оголошеннях. І ми тут зібралися, усі жиди зі Зволеня, а тут нікого. Та й не знаємо, що робити. Й інструментів ніяких не маємо, бо написано було, що не треба інструментів. Але ж ви сюди не для того приїхали, здається, правда? Бо ж пана офіцера для простого контролю жидів не посилали би, правда?
Я терпляче слухав. Дзідзя всміхалася, як королева. Я терпляче слухав, а потім відповів:
— Ні, ніхто мене сюди не присилав пильнувати жидів. Почекайте, хтось приїде.
— Та звісно, пане офіцере. До побачення. Бажаю панові гарного дня.
— До побачення, пане, — відповів я і мало не припідняв кашкета, ніби то був капелюх.
Жид уклонився, відвернувся і пішов геть.
— Я хочу до костелу, — сказала Дзідзя.
— То ходімо, — знизав плечима я. Вежа костелу виднілася поза руїнами, ми вийшли на спалену вуличку, але я негайно повернувся. Бо ж автомобіль треба замкнути, тому я повернувся, дістав ключик із кишені та замкнув.