Жандарми зробили добір до праці, вибираючи якнайрославіших жидів, роздали їм лопати, кайла і заступи, після цього жиди позалазили у відкритий кузов вантажівки, стискаючи в руках реманент.
Ті, що зостались на площі, повернулися до сонного, беззмістовного проминання, жодної крутняви, бо пощо зараз крутитися, коли світ іще рідкий, іще не застиг у жодній формі, а щоб жидки могли крутитися, світ мусить мати форму. Без цього вони лише сонно снують.
Я завів двигун, під’їхав під плебанію і знову зайшов до костелу. Глухий гук моїх підборів на долівці готичної нави, а священик саме мовчки стояв біля вівтаря, риза на ньому, ніби гаптована золотом скрипка, я йшов, а він підніс угору гостію, тихо шепочучи свої латинські заклинання. Став навколішки, таким самим рухом, яким я салютував керівникові, так я звик іще з Ґрудзьондза.
Тож я став навколішки посередині, але зразу ж і підвівся, бо не хотів стояти навколішки, бо Бальдур фон Штрахвіц ні перед ким навколішки не стає.
Бальдур фон Штрахвіц стояв навколішки перед твоєю матінкою, стояв перед Білою Вірлицею і так ніколи й не підвівся, а ти це знаєш, Костоньку, ти точно це знаєш.
Священик зробив, що там йому належало зробити над чашею. Вино перемінилося в кров або й зосталося просто вином, а на що перетворюється кров у твоїх жилах, Константи, чи міг би ти попросити отця, щоб він перемінив не тільки вино на кров, й твою кров на іншу кров?
Бальдур фон Штрахвіц ні перед ким не стає навколішки, але я став.
— Unde et memores, Domine, nos servi tui, sed et plebs tua sancta, eiusdem Christi Filii tui, Domini nostri, tam beate passionid, nec non et ab inferis resurrectionis, sed et in coelos gloriosae ascensionis[175], — шепотів священик, а ти не чув жодного його слова.
Ти сів біля Дзідзі, вона глянула на тебе — і ти став на коліна.
— Offerimus praeclarae majestati tuae de tuis donis ac datis, hostiam puram, hostiam sanctam, hostiam immaculatam, — мало не безголосо шепотів священик, творячи знак хреста над гостією і келихом, а для мене все те було знайомим, але не настільки знайомим, бо всі знали це з дитинства, знали напам’ять, а я і геть не знав, доки не почав вчащати на месу в Ґрудзьондзі, а потім і в Теребовлі, а потім знову геть на неї не ходив.
— Panem sanctum vitae aeternae et Calicem salutis perpetuae, — прошепотів священик і далі шепотів, розводячи руки, білі рукави звисали з худих рук як білі хоругви, говорив далі, але я вже не слухав.
Я сидів біля Дзідзі, аж поки священик не дістався до свого «Ite Missa est», чи то до слів, які завжди викликали в мене дрож приємного піднесення, бо це власне закінчується нестерпна година нудьги і чарів, а від missa est було вже ніби з гірки, in principio erat Verbum, et Verbum erat apud Deum, et Deus erat Verbum, потім ще Ave Maria, gratia plena, Salve Regina, і вже могли б і йти, бо та меса приватна, наша, замовлена і вимушена, таж я і вийшов уже один раз, не мушу тут залишатися, не мушу тут бути, можу робити що мені завгодно, але все одно чекаю, чого чекаю? Бо я чекаю Дзідзю, що ж іще я міг би робити в цьому гівняному жидівському містечку, аж нарешті Cor Jesu sacratissimum miserere nobis, і кінець, кінець, дочекався кінця, ніби сидів на полковій месі в Теребовлі, нарешті можна зітхнути і вийти, вийти, і священик виходить, Дзідзя встає і виходить, і я за нею, а навколо мене сіро-зелений мундир і плащ і пояс із кобурою і пістолет-кулемет виходять.
— Тут переночуємо, — сказала мені Дзідзя перед костелом.
— Це ж де?..
— У плебанії. Вже пізно. Я тобі казала, що ми не будемо спати в полі. Владнай.
Із захристя виходить пробощ, уже без тих кольорових капеланських шат, лише в чорній сутані, тож підходить до священика, а він мене не боїться. Він боявся мене допіру, а зараз уже не боїться, а може, просто менше боїться.
— Ми заночуємо в плебанії, — кажу я.
Священик лише кивнув, підтверджуючи, що почув мене, бо ж мова не про те, щоб він погодився чи не погодився.
— Хай хлопець принесе речі з багажника, — додав я.
Священик знову кивнув і жестом, але без жодного слова, запросив нас до плебанії.
Увійшли. Усередині безлад, як і в усій Польщі, але слідів війни не видно, подумав Бальдур.
Бальдур?
У коридорі вікарій, провів нас до їдальні. Я подав йому плащ Дзідзі, тоді свій, шапку також, він усе старанно розвісив на вішалки і до шафи.
Ми сіли за великим столом, з одного кінця.
— Вечеря буде дуже скромна, ми й самі мало не голодуємо.
— Ми маємо гроші, — сказав я.
— Ні, ні, дуже дякуємо, але ні, — сказав пробощ, заходячи до приміщення. Також сів за столом.
175
Тут і далі латинські фрагменти належать до різних частин католицької меси, зокрема освячення Святих Дарів та завершення служби.