— У тебе в кишені пістолет чи ти просто радий мене бачити? — пожартувала, не відриваючи лиця від мого плеча. Нащо жартувала?
Я здригнувся в пласкій усмішці, ледь-ледь, і спробував, пробую її поцілувати, це нелегко, бо її лице на моєму плечі, тому я пробую, лице шукає дороги до іншого лиця, лице пробує повернути інше лице до себе, і воно вже знає, друге лице знає, що вуста ціляться, заміряються на вуста, вже чує на губах його подих, і коли це станеться, то все станеться.
— Константи! — відштовхує мене. — Що в тебе вселилося!..
Я даюсь бути відштовхнутим, дозволяю їй відштовхнути мене, тож вона мене відштовхує, відштовхує, і ось нас уже розділяють океани, ось уже нас розділяє все, хоча я стою босий у бриджах і сорочці, за моїми плечима місяць, а вона стоїть гола і загорнута в простирадло, боса стоїть, а між нами чорні океани.
— Геть здурів? — питає Дзідзя, пирхаючи.
Відкриваються груди. Глитаю слину, і що, і що?
— Вибач. Ти ж прийшла сюди, майже гола… — пояснюю.
— І ти вирішив, що мене можна виїбати? — питає так, як не має питати, нащо це слово, нащо? Так може говорити м’ясник. Або капрал. А це вона так каже, так каже Дзідзя. Я думав, що я вже інший, що через неї, завдяки їй я вже інший, що я змінився, зрозумів, що я то я, осібний і сильний. А зараз знову.
— Не буду я з тобою спати, Константи.
— Але ти тулишся до мене гола, загорнута тільки в простирадло.
Дзідзя знизує плечима.
— Засвіти лампу.
І я шукаю запальничку, я ж її поклав десь біля лампи, є ж запальничка, піднімаю закіптюжений абажур, запалюю, скручую ґніт, добре.
Дзідзя сідає в узніжжі ліжка, повернувшись до узголів’я, сідає так, що я знаю, що мушу сідати в узголів’ї, далеко від неї, тільки повернувшись у її бік, і так сідаю.
— Константи! — каже Дзідзя, і в її голосі немає ні злості, ані кпинів.
Слухаю.
— Константи…
— Де ти була? — питаю, дурний, питаю, бо я дурний, а вона була готова сказати мені щось важливе, щось, що я хотів би почути, але я мусив запитати, а вона тепер мені не скаже, бо я запитав: де ти була, де була, дурню, дурню, і я бачу.
Я бачу, що вона готова була сказати мені щось важливе, а зараз холодна злість і холодний сміх. Я все зіпсував. Нащо?
— У вікарія була.
— У вікарія?
Дурню, дурню, дурню.
Сміється з мене. Не до мене — з мене.
— У вікарія. І скажу тобі, що насправді з нього не такий і поганий чоловік.
І я ж знаю, що вона бреше, чи я знаю, що бреше, знаю, що бреше, але ні. Бо, може, бреше, а може, й ні.
— Мені все розповісти? — дражнить.
— Не розповідай.
Бо якщо не розкажеш, то я зможу думати, що то все неправда, то я зможу думати, що то неправда, бо то таки брехня, але якщо вона скаже ту брехню ще кілька разів, то я вже не зможу так думати, хоча ти в нього таки не була.
Не була, Костоньку. Не була?
— Константи, ти міг би жити інакше.
— Як?
— Ти міг би жити собою самим, не іншими. Правду кажу, ти міг би.
Її голос, її слова, її очі. Знаю, що не буде жодної фізичної близькості, але чи може бути близькість більша, ближча, міцніша?
— Хто ти, Константи?
Хто я? Я Константи Віллеманн, і я люблю жінок, автомобілі та морфій, люблю сидіти в кав’ярнях із відомими людьми, сам при цьому не будучи відомим, а проте сиджу, сидів із ними як inter pares[176], що вивищувало мене понад ними, бо кожен, хто там сидів, мусив чимсь вирізнятися, мало бути генералом, треба бути Венявою, мало поетом, треба Тувіма або Лехоня, а я поміж них сиджу, сидів, я ніхто, а тому хтось, бо всі знали, що я син німецького графа і що я зрікся, хто зрікся, але таки знали, і та моя ніякість вивищувала мене над ними.
Я Константи Віллеманн, люблю жінок, люблю танцювати і не люблю коней, віддаю перевагу автівкам, люблю шотландський твід і літні костюми з тонкої тканини, люблю авторалі та обертальний паркет в «Адрії», люблю джаз, люблю шампанське і морфій, не люблю ні війська, ні мундирів.
— Хто ти, Константи? — повторює питання Дзідзя. І встає, задмухує пломінчик лампи, повертається туди, де сиділа, не торкаючись мене дорогою, хоч я й близько. Жовте світло зникає, залишається синє.
— Хто ти, Константи? — слова тривають, слова досі не згасли.
— Ich bin Baldur von Strachwitz.
— Хто ти, Константи? — повторює питання.
Не втекти.
— Не знаю.
— Ти той, хто є, розумієш? Ти такий, який є. Не інший. Розумієш? — каже Дзідзя, притримуючи біле простирадло на худому білому тілі, білому від місяця.