Але не долетів. Якусь секунду я думав, що то Дзідзя застрелила його з пістолета, але Дзідзя не застрелила його з пістолета, бо вона б не встигла знайти в сумочці другий магазин, якщо в неї взагалі був другий магазин, і зараз хтось витягує її за волосся з шевроле, а Дзідзя верещить, пусти, хаме, верещить! Її вереск передчуває задерту спідницю, подерту білизну. Не знаю цього вереску, ніколи його не чув, ніхто ніколи при мені не ґвалтував жінку, але таки звідкись знаю.
То не через Дзідзю, але спинився страшний улан Бочьонґа і не прохромив мене багнетом, але спинився багнет на моєму горлі, вістря вперлося в шкіру, моя права рука завмерла на піврозстебнутій кобурі, уже ремінець пряжки вивільнив, уже тільки розстебнути кобуру і дістати пістолет, але вже пізно.
— Не вбивай! — крик із лісу.
Знаю голос. Виходить. Як клепсидра, бо плащ по кісточки підперезаний паском, знизу широкий, у плечах широкий, у талії вузенький, шабля, рогативка, Virtuti причеплено на груди, чоботи начищені, остроги, кобура на поясі, віс[177] у руці. Ротмістр Хохол. За ним іще двійко: улан і піхотинець у глибокому піхотинському шоломі.
— Що з капралом Ванічком? — питає, вказуючи на того, кого я застрелив.
Піхотник торкається шиї.
Я вбив людину. Я нічого не чую. Вже й не сподівався щось почути. Не боюся вбивати людей, бо власної смерті теж не боюся.
— Убитий.
— Убитий, — на мить замислився Хохол, тоді підходить до мене, і стає наді мною, і нагло впізнає мене, і не впізнає. Впізнає, бо впізнає моє лице. Але не впізнає.
— Віллеманн? — запитав. І якщо взагалі можна не вірити власним очам, то він не вірив. Але дехто ніколи не вірить власним очам.
— То він, пане ротмістре, — відповів Бочьонґа. — Тільки мундир якийсь інший. Але то він. Пам’ятаю його з форту Домбровського.
— Та в пизду того Домбровського, ти ж був у моїй чоті, бадилю, тебе ж застрелили!.. — бурчу я.
— Ожондало, заберіть у нього пістолет і автомат, — командує ротмістр.
— Ванічка вбив.
— Та ж це Бочьонґа, старший улан Бочьонґа, — домагаюся правди.
— Не тільки зрадив, Віллеманне, а ще й здурів? — тверезо здивувався Хохол. — Бочьонґу на Ґурській застрелили, поховали під костелом Воскресенців. А це вахмістр Ожондала, шволежер із другого шволежерів, і він не застрелений, марно ти старався, Віллеманне.
— Пане ротмістре, а що з тією німецькою курвою? — запитав солдат, який витяг Дзідзю з автівки і зараз тримав її за волосся, а вона стояла на колінах у пилюці.
— А чому ти кажеш, що вона німецька курва? — здивувався ротмістр, ховаючи пістолет до кобури.
— Бо польською верещала. А з німцем сидить.
— А, ну так. А що б ви з нею хотіли?.. — недомовлено урвав він власний голос.
Солдат сторопів.
— Ну, пане ротмістре… знаєте, пане. Красавіца. А давно нічого…
— Може, потім. Зараз мушу їх вислухати, перш ніж ми вирішимо, що, як і де. Ясно?
— Він Ванічка вбив, — понуро сказав Бочьонґа-Ожондала, забравши в мене зброю, сказав, ніби хотів застрелити мене hic et nunc[178], перш ніж я зможу встати.
— Я пана ротмістра бачив у Варшаві. Позавчора. Збив посеред вулиці, на цій машині їхав, на шевроле, — сказав я, боронячись і все ще лежачи на землі.
— Не пам’ятаю, щоб ми там бачились.
— Але ми справді бачилися.
— Знаєш, пане Віллеманн, я останнім часом не найкраще почуваюся.
Підняли мене, Ожондала і стрілець у круглому шоломі, підняли і понесли, у ліс понесли мене, і Дзідзю за мною понесли до табору, а тоді падав дощ.
І я в тому дощі ніс незаслужене клеймо, я, Бальдур фон Штрахвіц, бо я нікого не зрадив. Weil ich niemanden verraten habe.
Незаслужено ніс, бо нікого не зрадив, я, Константи Віллеманн, я.
За нами мокрим перегноєм тягли тіло Ванічка, якого я застрелив. На плечі Бочьонґи-Ожондали мій пістолет-кулемет висів порожній і мертвий.
— У Варшаві, пане ротмістре, ви казали, що ви польський король, — сказав я.
Хохол повернувся до мене, здивований.
— Мене звати Ян Хохол, я останній король Польщі, — сказав, здивований, що я взагалі запитав.
Ожондала кивнув, підтверджуючи очевидне.