Життя — це сон.
Але це не сон.
У таборі вогонь, два порожні намети, троє коней — один добрий, верховий, дві шкапи, годяться хіба до піхотної бідки[179], не кавалерійські, а при них один конюх.
Мене посадили біля вогню, біля мене німецька курва Дзідзя.
На безкінних сідлах, поставлених навкруж, бо коней було мало, а на чомусь треба сидіти.
— Ожондало, веди решту в патруль. Узліссям на захід, через шосе, але так, щоби вас із Анусина видно не було, до Домбровської Поремби, звідти просікою назад.
— Там, де… Ну, ви знаєте, пане ротмістре… — заїкнувся Бочьонґа, котрий видавав себе за Ожондалу.
— Ні, там іти не конче, що ж там може змінитися. Кого вбили на світанку — той і залишиться вбитим. Я послухаю в’язнів. Виконувати!
— Так точно, пане ротмістре. Дозвольте запитати.
— Дозволяю.
— Амуніція закінчилась. То як іти в патруль?
Хохол аж підскочив.
— Як то — закінчилась! Таж ви мали, Ожондало, два набої, уранці ви мали два набої! У чому зацікавлений стрілець, вахмістре, у чому?!
— Доповідаю, що кожен стрілець зацікавлений у тому, щоб вести вогонь одиночними, щоби після кожної битви можна було сказати, у яку ціль мітив кожним пострілом, — понуро процитував вахмістр.
— Саме так. У яку ціль ви мітили кожним пострілом, вахмістре?
Капрал Ожондала заціпенів, утупився в землю.
— Доповідаю, що мав дві кулі, але двічі вистрелив, коли той німець сік нас із автомата.
— Ну от, прошу, а скільки разів ви влучили, вахмістре? — далі бештав його Хохол.
— Доповідаю, що взагалі не влучив, — відповів вахмістр, але на його щоках палала не скруха, а лють.
— Я наказав: не стріляти! Куля дурна, а багнет — молодець!
— Прошу пробачення, пане ротмістре. Доповідаю, що забрав у німця пістолет і кулемет. До сімки є два повні магазини; кулемет порожній.
Хохол втупив у нього хижий, лютий погляд.
— Ви ж не думаєте, Ожондало, що підете в патруль із пістолетом?
А я подумав, що тут слово за слово могла б зібратися ціла рада військових делегатів. І будуть відрізати погони, і хтозна, може, й щось іще. Ожондала відклав мій пояс із кобурою і пеемом.
— Доповідаю, що не посмів би, — важко відповів.
— То й добре. Вирушайте. І дорогою те дерево приберіть.
Ожондала кивнув, і пішли, закинувши карабіни на плечі, пішли. Хохол дістав з кобури віса, який донедавна був там. Підкинув дрова у вогонь.
— Ну то кажи, Віллеманне.
— А що маю казати?..
Хохол не відповідав. Дзідзя сиділа біля мене, навпроти ротмістра, сиділа напружено, але без страху. Хоч їй і загрожувало зґвалтування. Я б здивувався, якби вона була злякана.
— Нічого йому не кажи, — раптом шепнула.
— Я це чув!.. — Хохол пригрозив нам пістолетом. — Знаєте, що я маю владу вас розстріляти?
— Ти б не мав жодної влади, якби в руці не тримав пістолет. Ніхто тобі не дав влади згори, — відповів я.
— О, що ні, то ні! — обурився Хохол. — Мене звати Ян Хохол, і я останній король Польщі! Моя влада походить від того, хто мене створив.
— Ото дурне, — шепнула Дзідзя.
— Я. Все. Чув! — відрізав Хохол. — Ну то накажу вас розстріляти. Тебе за зраду. — Показав на мене стволом. — А тебе, жінко, за панібратство з ворогом.
— Зроби щось, — шепнула Дзідзя. — Тільки ти можеш нас розконспірувати перед ним.
Цього разу Хохол не почув. Чому я спокійний?
— Я розповім вам свою історію, щоб ви побачили свою мізерність, — оголосив ротмістр, устаючи з сідла.
Поклав руки на плечі, не випускаючи віса з рук. Почав спроквола походжати навколо вогню, я думав, що він підійде до мене, приставить ствол, як до пораненого коня, але ні, лише походжав перипатетично, говорячи.
— Я тебе ніколи не поважав, Віллеманне. Та й ти, зрештою, знаєш, що про тебе казали, лисе ти фарбований? Що поляк ти тільки зверху, а трохи пошкребти — і буде німець. І що ж, хіба не мали рації ті всі, Ксик, навіть Рудницький це слухав, але не заперечував, не мали вони рації?
Підніс угору руку з пістолетом, поставив ногу на сідло, ніби актор під час піднесеної декламації, і говорив. Конюх, що сидів неподалік, виринув із дрімоти і вслухався в промову Хохола як заворожений, бурмочучи щось собі під ніс, і його бурмотіння зливалося з мовою лісу, творячи одностайний, піднесений акомпанемент до слів ротмістра. А той казав:
— Я не складу зброї, ніколи. Моя рука випустить зброю тільки тоді, коли буде вже холодна й мертва. Таку присягу я склав Язловецькій Діві, ще перш ніж ми пішли на війну, від тієї присяги не може мене звільнити ні полковник, ні наш головнокомандувач, Сміґли-Ридз, ні навіть Бог, лише вона. А від неї я наказу на капітуляцію не чув і почути не сподіваюся. Серед усього народу я знайшов п’ятьох чоловіків, котрі погодилися зі мною в доброму розумі ту присягу повторити, і чи ж тих п’яти чоловіків не вистачить, аби цілий народ воскрес? Вони будуть почином Нової Польщі, Польщі Духу, Польщі, відображеної не лише кордонами й урядами, але Польщі, відображеної серцем. Їхня кров, бо вона мусить потекти, як і моя кров потече. Їхня кров засіє зерно відродження.